Може, у вас такий порядок. Добре. Гаразд. Я визнаю його. Готовий визнати. Нам усім жити при новій владі. Звикли вже. Нова влада – нові порядки. Хай так. Але я не хочу починати з брехні. Я не буду нести вам фальшивого, підробленого документа. Самі сказали – війна. І нагадали – Ліда варта поваги. Ви ж не воюєте з жінками, правда? Ви не вірите мені на слово, маєте право. Згоден. Тільки ж ви готові відпустити Лідію, якщо я покажу папірця? Готові?
– Звичайно.
– Але я не намалюю вам нового. Старий утрачено назавжди. Виходить, Лідія сидітиме у вас у чека вічно? Замкнене коло, погодьтеся. Нонсенс, абсурд, як ще назвати…
Брови Гусика розійшлися.
– Ніяк не треба називати. Глядіть, наговорите собі на тюрму. Можете забрати вашу жінку. Упізнаєте – забирайте. То я вас трошки просвітив, щоб знали. Про нові закони, порядки, правила. Щоб розуміли: самі ж кажете – з новою владою доведеться жити… Щоб не померли…
Шеремет ураз відчув шалене полегшення.
– Дякую, – говорив щиро й відчував це. – Дуже вам дякую. Тільки… ви сказали – впізнаю… Хіба я повинен спеціально впізнавати свою дружину? Серед інших?
Замість відповіді слідчий Гусик підвівся, підійшов до дверей, прочинив їх, виступив у коридор, крикнув, ніби хотів, щоб його почули на околиці, десь у Дарниці:
– Ананьєв! Ананьєв!
На викрик відгукнувся якийсь невидимець, і Артем подумав: це прізвище, на відміну від прізвища слідчого, досить поширене. Він знав з десяток Ананьєвих. Хтось був просто знайомець, хтось – пацієнт. Але невідь-чому почав хвилюватися. За кілька хвилин зайшов чоловік у військовій формі, туго перетягнутій ременями, в шкіряній тужурці й суконному шоломі, – Артем уже знав, що він називається будьонівка, – з кривувато нашитою червоною зіркою попереду. Чекіст не глянув на Шеремета і запитав Гусика так само голосно, ніби передражнюючи й навмисно тиснучи на тверде «е» в імені слідчого:
– Ти чого репетуєш, Семене!
Артем упізнав цього чоловіка відразу. Внутрішній голос застерігав, попереджував недарма. Проте легше від цього не стало. Навпаки, Шеремет напружився й приготувався до найгіршого розвитку подій. Якби знав, що зустріне тут Лаврика Ананьєва, однаково б не мав іншої ради – будь що мусив іти. Хіба спробував би уникнути зустрічі з ним. Хоч навіть перед собою соромно ховатися від таких…
– Проведи громадянина. Покажи всіх. Дружина його там, нехай спробує впізнати.
– А що, Семене, для цього треба так горлати?
Лише тепер чекіст у будьонівці повернувся до Шеремета всім тулубом.
Їхні очі зустрілися.
– О! Сам прийшов? Молодець! – кругле, зоране рябими брижами лице Ананьєва розпливлося в задоволеній усмішці. – Я думав, тебе вже без мене шльопнули, контро.
– Знаєш його? – здивовано запитав Гусик.
– Аякже! Ти мене ще не забув, пане докторе? Тебе ваш Петлюра вигнав, ти сюди прийшов записуватися?
Шеремет мовчав. Кулаки мимоволі стислися, нігті вп’ялися
