Хитаючись, повертає до ліска.
– Гей! Ти хто?
Але хлопець нічого не відповідає. Просто сідає на узбіччі. Опущена голова, як підбита. «Поранений? Поранений?… – гадає Нюся. – Що ж він? Тікає від німців?» Вона дивиться на Клаву, яка тремтить, аж зуби дрібно цокають.
– Підійдемо?
– Ню-ю-ю-с-ю! Ходімо… Страшно-о-о!
– А якщо Жора? А Рома? Отак. У полі.
Сонце геть низько. «Ми встигнемо…» – пошепки повторює Нюся, підганяючи Клаву, яка від пережитого вже ледь пересуває ноги. «Пережите» – це те, що вони побачили, коли підійшли до того хлопця, такого молодого, ще майже дитини. («Мабуть, ще й не голився». І чого така дурня лізе в голову? А що його думати? Та й про що, власне, думати?) Нюся гукнула його. Спершу стиха, потім на повен голос:
– Гей? Ти хто?
Коли вона торкнула його за плече, він просто впав – завалився на бік. Волошкові очі в чорній облямівці вій. Скляні очі, що незмигно дивляться в небо. Цього не забути? Цього не забути… Ніколи…
– Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу! Усіх німців! І Ганса ненавиджу! Підсиплю миш’яку йому в молоко!
– Тихо, Клавусю! Цить! Скоро аусвайc-контроль! Цить!
Нюся стискає сестру за руку – до болю, до крику. Мовчки вказує їй на недалекий уже блокпост біля переправи. Клава тихенько скімлить. Вона не здатна себе опанувати. Тоді Нюся стягує шарф і перев’язує Клаву через лице, підв’язавши її ніби від зубного болю.
– Кранк! – каже вона худющому, як жердина, німцю. – Цан!
Але німцеві байдуже. Він перевіряє їхні посвідчення, мовчки повертає й відвертається від них. Німцю вони цілком байдужі. Вони – дві маленькі самотні цятки на березі цієї ріки, у цьому великому й недоброму світі.
Клава
«Нюсю, жалій Клавочку», – це Поля просила. Просила тоді, коли вже… Коли востаннє розмовляла з нами. А Нюся мене жаліє. І не ображає! Ніколи! Вона хороша!
Нюся гарна. А я? Чого я не схожа на неї? І на Полю теж не схожа… Цей задертий ніс… очі, що ніби тікають від носа в різні боки… У Нюсі красиві великі очі – світло-карі, а я кажу «жовті, мов у кози», щоб роздражнити її, вивести з рівноваги, бо ж вона повсякчас читає, а мені хочеться поговорити з нею. А коли вона відриває погляд від книжки й дивиться на мене, мені соромно. Мені, звісно, соромно. І я кажу, що «більше не буду», але врешті не витримую («Ги-ги!» – як його стриматися?), висолоплюю язика («Він сам! Чесне слово!») і тікаю в іншу кімнату чи надвір. А що, як Нюся кине книжку й поженеться за мною? Як раніше? Як раніше… Тільки вона не женеться… Вона вже доросла й ходить на роботу аж на Дегтярівську, на хлібзавод. І я вже доросла! Мені вже тринадцять! Мені навіть дозволили самій піти до хрещеної.
«Лютерштрассе». Велика в червоній рамці табличка. Була вулиця Енгельса – стала Лютерштрассе! На цьому «штрассе» живе (і жила ще до війни, у тому далекому минулому, здається, чи не тисячі років тому) моя хрещена Галя зі своїм сином Вовкою. У них нема
