ми встигаємо вихилити по пиву й, реагуючи на енергійні заклики Сильві, ідемо шукати свої місця. Публіка не віщує нічого доброго. Сцену розташовано внизу, посеред зали, згори зі стелі звисає кілька десятків мікрофонів, як душові крани в загальній лазні. Сильві каже, що тут дуже добра акустика, одна з найкращих зал у Європі й саме тут треба слухати атональну музику. «І новий джаз», – додаю я, і Сильві погоджується.
Неквапно почали виходити музиканти. Дехто був у джинсах, дехто у светрах, у спортивних костюмах не було нікого, і на тому спасибі. Останньою вийшла диригентка. Жінка. Це був добрий знак. Попереду передбачалася пауза, але спочатку треба було вислухати хвилин сорок забойного атонального саунду. Сильві справді зналася на такій музиці, вона вся напружилась і вистукувала пальцями по невидимій клавіатурі. Їй простіше – вона піаністка.
Але народ переважно варився, праворуч від мене мужик просто заснув, чесне слово, під час атональних пауз його сопіння рельєфно проступало в загальній тиші. Акустика все-таки.
Поночі ми знову опиняємося на дощовій вулиці. Після концерту одна меломанка встигає попередити нас, що насправді фестиваль іще не скінчився, що остання акція (вона так і сказала – «акція») саме починається в залах очікування колишнього Гамбурзького вокзалу, який нині переробили під великий культурний центр, хуйнули туди купу бабок, тепер забавляються там, як собі хочуть, тому, якщо ми справжні меломани, просто мусимо туди поїхати, вибору в нас знову немає, сама вона, на жаль, поїхати не може, бо має проблеми зі сном і в цей час повинна приймати снодійне, – для чогось розповідає вона, і враження таке, що своє снодійне вона вже прийняла й ним не обмежилася. «Вокзал там», – показує вона рукою кудись у дощ і махає нам на прощання тією ж таки рукою.
Можливо, ми їй уже снимося.
Ґашпер знову сідає за кермо й відчайдушно викручує його в пошуках Гамбурзького вокзалу. Неподалік Бранденбурзьких воріт, якраз під болотяного кольору російським Т-34, стоїть чувак із дипломатом. Ґашпер пригальмовує біля нього й висовується у вікно. «Мен, – питає, – не підкажеш, де тут Гамбурзький вокзал?» Чувак активізується. «Вам треба завернути за Райхстаг, – відказує, – проїхати повз парк, потім через міст і праворуч, там за дві автобусні зупинки навпаки, себто ліворуч, а далі вже складніше, там я пояснити не можу». – «Їдьмо з нами, – пропонує Ґашпер, – покажеш, а потім ми тебе привеземо назад». – «Ні, не можу, – чувак притискає до грудей дипломат, – чекаю на друга». – «Він у тебе що – танкіст?» – питається Ґашпер, очевидно, щоб підтримати розмову. Чувак озирається на розмоклу диявольську бронемашину й щасливо сміється: «Ні, він інженер». – «Супер!» – кричить Ґашпер і лишає чувака наодинці з Т-34. Дивний народ, ці берлінські інженери, думаю я, засинаючи на задньому сидінні.
– Серж, уставай, – говорить мені Сильві.
– Де ми?
– На вокзалі.
– На якому вокзалі? – лякаюсь я.
