молодечий регіт перервав щиру розповідь Кудряша. Хлопці хапалися за животи, не маючи сил зберегти статечний вигляд, з яким сам Кудряш розповідав про своє чудове полювання. Лише Кудряшеві було зовсім не до веселощів. Він стояв, кусаючи губи, і намагався стримати сльози німої образи.
– Оце звірюку ти, Кудряше, добув!.. – іржав, немов кінь, Борислав. – А може, то Лісовик тобі клишоногого на зайця підмінив?..
Кудряш від розпачу опустив голову.
– Мій вовк сьогодні теж зайця вбив, – навмисно суворо сказав Чеслав. – І для нього це було вдале полювання. І вовком він від цього не перестав бути.
Після слів Чеслава сміх змовк.
– Кудряш – мисливець. І він повернувся сюди зі здобиччю. І нехай далі зубоскалить той спритник, хто жодного разу не повернувся з полювання голіруч.
Таких не знайшлося.
Юнаків покликав Сокіл. Прийшов час розпочати їхню Посвяту в чоловіки. Узявши свої трофеї, хлопці один за одним рушили до бовванів Великих. Кудряш ішов за Чеславом.
– Спасибі тобі, – шепнув він другові.
– Та пусте, сказав, що думав. Не переймайся…
– Угу, не переймайся!.. Твій вовк зайця вбив, але ти ж – самого вовка!.. – зі щирим захопленням вигукнув Кудряш.
Пройшовши крізь натовп родичів, вони наблизилися до Великих – головних богів їхнього племені: Даждьбога – бога сонця, Сварога – бога неба й усього сущого та Перуна – бога дощових хмар, грому й блискавки. Дерев’яні боввани вирізаними в стовпах обличчями суворо дивилися з висоти на прийшлих. Даждьбог Сварожич, син Сварога, стояв посеред святилища, бо був найбільше шанований у їхнім племені. Священні стовпи Сварога й Перуна (так само сина Сворога) – трохи віддалік. Колись предки родичів Чеслава мали їх за головних богів, але часи змінилися і тепер Даждьбог зробився їхнім головним заступником.
– У мене аж мурашки по спині забігали, – не втримався Кудряш.
– Ти їх ще почни ловити прямо тут, дурню, – обірвав друга Чеслав.
– Тихіше!!! – шикнув на хлопців Сокіл.
Біля Великих юнаків зустрів волхв Колобор. Він поважно підвів руки, закликаючи всіх до мовчання. Люди завмерли. У цілковитій тиші пролунав перший удар у бубон, за ним – ще й ще, а дуда, що підхопила удари, перетворила ці звуки на музику, яка заповнила собою все довкола, а втрапивши у вуха, а далі і в душі людей, сповнила їх священної врочистості. У багаття додали сухих дров, й іскри диким роєм зметнулися в чорне небо.
Колобору піднесли священну чашу з напоєм мудрості. Узявши чашу, волхв кілька разів надпив із неї довгими ковтками. Повернувши чашу, він заплющив очі й почав повільно погойдуватися з боку в бік у такт ударів бубна. За якийсь час він розплющив очі, але всім присутнім стало видно, що погляд волхва десь далеко. Повільно опустившись перед богами на землю, він заговорив:
– О, великі
