поцілунків.
Удаючи сердитого, генерал виплутався з її рук:
– Не підлабузнюйся. Усе одно поїдеш до Параскеви Іванівни. Вона давно на тебе чекає. Та й мені буде спокійніше, поки Шнура не спіймаємо. Збирайся. Відвезу тебе на вокзал.
Муся закопилила губи.
Хотіла щось сказати – не встигла: до кімнати увійшов Аристарх.
Хіба що вухами не пряв, мов кінь з переляку, поглянув на Мусю в нічній сорочці, відвернувся шанобливо:
– Пробачте, панночко, – і до генерала: – Там…
– Ну? – зморщився Гурчик, прикриваючи доньку ковдрою.
Пожувавши повітря і втупившись очима в перський килим, Аристарх видихнув:
– Там… Іполит Вікентійович прийшли. Кажуть, невідкладна справа. Я їх до кабінету завів.
– Що там іще? – пробурмотів Гурчик, підводячись і киваючи Мусі – мовляв, збирайся негайно: рішення прийнято і оскарженню не підлягає.
Уже з порогу вона почула тихий шепіт Аристарха:
– Смертовбивство…
Генерал Гурчик швидко посунув до кабінету.
Муся схопила пеньюар і, на ходу застібаючи ґудзики, вискочила слідом за батьком.
Ну дійсно: справжня нишпорка!
Двері кабінету, на щастя, залишились прочиненими.
Але перед ними, витягнувши шию і вдаючи з себе мармурову статую, стояв Аристарх. Помітивши панночку, зашарівся, але пост не покинув.
Муся показала йому ручкою: мовляв, ад’йо – на кухню! На що вірний лакей, провагавшись зо хвилину, вирішив зреагувати адекватно, а кажучи простіше – ретирувався вбік місця призначення. Сперечатися в цьому домі з панночкою – собі дорожче. Тим паче що хвилин за десять почнеться сніданок і варто було б поглянути, чи задіювати в цьому процесі молодшого лакея Феофіла, а чи обійтися малою (власною) кров’ю.
Змінивши на посту Аристарха, задоволена Муся припала оком до шпарини.
І ось що побачила.
Матвій Іванович стояв біля свого столу, вкритого зеленим сукном, читав якусь депешу. Перед ним переступав з ноги на ногу (через замалий розмір нових модних штиблет) його перший помічник Іполит Вікентійович Калєтніков, а по-Мусьчиному – «прилип-прилипайло».
Стежачи очима за начальником, Іполит намагався доповнити читання своїми коментарями і нервово поглядав на годинник, що цокав на протилежній стіні.
– Мертвий. Уранці покоївка знайшла… Лежав обличчям на клавішах…
– Що? – відірвав погляд від аркушу генерал.
– Так. На клавішах рояля. Обличчям. Кульових або ножових поранень немає. Слідів удару тупими предметами – також.
– А чого ви вирішили, що його вбито?
– Ну… Він здоровий був. Шампанське пив. Шоколад на столі… Чого б йому помирати? На шиї, за свідченням медика, дивний отвір синюшного кольору. Розтин покаже, чи немає в крові хімічних речовин…
– Пограбували?
– Сейф
