креслення вдома тримає.
– «Ніхто не знав»! «Ніхто не знав»! Я знав! Тому і охорону велів поставити…
Матвій Іванович, випускаючи пару навіть із вух, повалився у своє високе крісло.
Муся не витримала.
Розчахнула двері, швиденько налила в склянку води з карафи, підсунула татусеві анісові краплі.
– Випийте, таточку!
Генерал поглянув на неї крізь примружене око, скривився.
– А ти тут чому? – промовив слабким голосом. – Підслуховувала?
– Пийте, пийте. До дна! – наказала Муся, тримаючи склянку біля його тремтячого підборіддя.
Матвій Іванович слухняно ковтнув останню краплю, втупився очима в доньку.
– Речі зібрала? – тяжко зітхнув. – Прийшла біда – відчиняй ворота…
Залізний сірник погас.
Муся, усе ще тримаючи склянку біля обличчя генерала, кинула погляд на Іполита, що стояв, витягнувшись, мов чапля.
– А від чого він помер? – запитала.
Іполит набрав поважного вигляду, вклонився генеральській дочці:
– Ми так собі гадаємо, Мар’є Матвєвно, що суб’єкт отруєний безпосередньо через вживання алкогольного напою, а саме шампанського вина «Blanc de blancs», що означає «біле з білих» і виробляється з винограду сорту «шардоне».
Іполит Вікентійович у присутності Мусі полюбляв виглядати освіченим.
– Та кому ж це ви, шановний пане, доповідь робите?! – підстрибнув врятований від серцевого нападу генерал Гурчик.
Дійсно, подумав Іполит Вікентійович, і чому ця дівчина такий вплив на всіх має…
– Так Мар’я ж Матвєвна запитали, – ніяковіючи, пояснив він.
– От через таких добродіїв, як ви, вона зараз у небезпеці! Забагато їй байок розповідаєте. А вона і рада!
І до Мусі:
– Зібралась? Їдьмо на вокзал!
І у двері, де вже маячив вірний лакей:
– Аристарху! Закладай фаетон – панночка після сніданку від’їжджає!
– Вас, Матвію Івановичу, на місці злочину чекають, – наважився нагадати Іполит.
– Знаю. Дорогою заїдемо, – сердито буркнув той і був оглушений вигуком «Ура!», котрий цілком по-армійському дзвінко видала Муся, заплескавши при цьому в долоні.
І вискочила з кабінету – переодягатися. Тільки зараз згадала, що стоїть перед Іполитом Вікентійовичем в самому пеньюарі.
Гурчик знову тяжко зітхнув, киваючи услід:
– Вимучила мене… Слідчим хоче бути…
– Але ж, шановний Матвію Івановичу, Мар’я Матвєвна дійсно допомогла нам Петьку Шнура впіймати. Якби не її досліди з відбитками ступні в багнюці – ми б інших доказів і не мали…
– Авжеж, – не без гордощів відповів генерал Гурчик, – розуму в неї палата. Сам дивуюсь. Їй би хлопцем народитися…
І, згадавши недавню розмову, насупив брови:
– Але якщо ти дівицею на світ прийшла – будь ласка, йди
