припустімо, не з білячого хвоста, але який є – такий є.
Муся швиденько дістала зі свого саквояжа коробочку з графітом, притрусила порошком край бокалу, що стояв на столику, і знову ледь не застрибала від радості: як і вчив доктор Шерл, цей геній кримінальної белетристики – дай йому бог натхнення на наступні брошурки! – на прозорому тонкому склі вималювався досить чіткий відбиток кількох пальців!
Що там далі у генія?
«…Мсьє Фуке дістав папір, що призначався для зовсім інших, побутових цілей, про мету яких автор вважає за потрібне промовчати (ох, який же він делікатний, цей доктор Шерл, просто душка!), намастив його власноруч приготовленим розчином на основі яєчних білків (нічого, обійдемося звичайним канцелярським клеєм!) і обережно промокнув проявлений відбиток…»
Стримуючи биття серця, Муся проробила те ж саме: намастила аркушик рідиною з пляшечки (відкривала зубами, адже взялася клеєм добряче!) і, немов до рани, приклала до візерунку.
От скажіть мені, любий татусю, двадцяте сторіччя на дворі, а ви все сперечаєтесь, чи має значення в антропометричному методі розслідувань таке беззаперечно цінне відкриття сера Вільяма Гершеля про незмінність папілярного малюнка на поверхні шкіри?!
Ну і сперечайтесь далі!
А нам із доктором Шерлом своє робить!
У! Язик сам висунувся убік кімнати, де все раптом стихло.
Муся, озираючись на двері, обережно вклала аркуш між сторінками брошурки «Ескорт у смерть» (її, цю улюблену останню книжку свого кумира, вона носила в саквояжі саме з метою зберігання в ній найсокровеннішого), вкинула до саквояжу інше знаряддя нещодавньої праці і завмерла біля рояля в невимушеній позі святої Агнеси якраз у ту мить, коли генерал Матвій Іванович Гурчик з’явився на порозі перед білою стрічкою і, як годиться, помітивши доньку, почав набиратися соком, як помідор у липневу спеку.
– Ти знову за своє? – насупився, підозріло зиркаючи на Мусю.
– Так цікаво ж, та-а-а-аточку-у-у-у! – безневинно проспівала Муся, округлюючи і без того великі очі.
– Цікаво тобі, душе моя, буде у тітоньки грибочки солити. А сестриця моя в цій справі велика майстриня, – посміхнувся Гурчик, відхиляючи білу стрічку. – Ну, вилазь звідси – потяг чекати не буде!
Тяжко зітхаючи, Муся вибралася зі страшного місця і покірно пішла за татусем, стискаючи в руці заповітний саквояж…
…Потяг із Санкт-Петербурга до Кременчука з зупинкою на вузловій станції Глобино, де мешкала рідна тітка Мусі, вже пускав клуби пари і бив залізними вузлуватими колінцями, мов кінь.
Аристарх, несучи валізу, ледь встигав за несподівано стрімкою ходою Мусі.
За нею бігли генерал Гурчик і вірний Іполит, який на ходу розмахував щойно придбаним квитком у вагон номер 9.
– То їхати не хотіла, а то біжить мов навіжена… – бурчав генерал Гурчик, витираючи хусткою спітніле чоло.
Муся вихопила квиток з рук Іполита, цмокнула татуся в розпашілу щоку, скочила до вагону:
– Adieu, papa, бережи
