так просто з мосту… потрібні якісь архіви… першоджерела…
– За це не хвилюйтеся. Все є на місці. Потрібна тільки-но ваша згода.
То був, можливо, єдиний спосіб відшукати Мальву Ланду, і Бумблякевич погодився.
– Ну, й люкс, – втішився старий. – Я тут щось на зразок завідувача місцевих кадрів, або біржі праці. Зараз поведу вас до нашого маґістра пана Джавали. То є високомудрий чоловік, котрий вас забезпечить геть усім для написання історії. Але мушу вас наперід повідомити, що пан Джавала – переконаний націоналіст. Розумієте, що це таке?
– Чому ні?
– Бо досі це поняття було викривлене.
– Було. Але тепер під цим розуміють фанатичний патріотизм.
– О, власне! Фанатичний! Пан Джавала є такий патріот, що за волю України дасть себе покраяти на кавальчики. Чекає тільки слушної хвилини, аби вийти на відкриту арену.
Бумблякевич витер спітніле чоло, задумливо пожував сухими вустами й спитав:
– А скільки панові Джавалі років?
– Понад сімдесят.
– Коли мені буде понад сімдесят, я теж себе дам покраяти на дрібні кавальчики за Україну.
Старий, почувши теє, ляснув себе долонями по колінах і залився голосним сміхом, аж кілька ворон повернули голови й тупо оглянули сцену.
– Це ви… хе-хе-хе… це ви просто знаменито… хе-хе-хе… але ліпше не буду того переповідав панові Джавалі. Може, це йому й не сподобається. Коли хочете дістати в нас пристойну роботу, мусите себе стримувати від необдуманих висловлювань. Того в нас не люблять. Ага, ще ми з вами не знайомилися… Як? Бум?… Бумблякевич! Дуже файно. А мене звати просто пан Зеньо. Той самий пан Зеньо, за якого пила вся Галичина остатні сорок п’ять років. Зараз я вберуся до візити, а ви собі зачекайте.
Пан Зеньо насадив на лису голову вицвілого дірявого капелюха, зодяг колись чорного, а нині облізлого і засмальцьованого до блиску фрака з обстрипцяними фалдами, що сягали мало не землі, взяв паличку з вигнутим руків’ям і, обвівши оком Бумблякевича, сказав:
– Мешти… Мусите витерти мешти, бо йдемо на візиту до самого пана маґістра, а не до кнайпи на пиво.
4
Чимчикуючи отак лябіринтом, Бумблякевич помітив, що за ними хтось стежить – то очі чиїсь зблиснуть в смітті, а то великий риб’ячий хвіст сплесне і мовби розчиниться в потереб’ї.
– Що це воно може бути? – спитав.
– Е, та це русалки.
– Русалки! – не міг повірити Бумблякевич і навіть зупинився і втупився в те місце, з якого щойно висунулася ручка.
Русалки в нього завше викликали спеціальний інтерес, бо, навіюючи собі образи жінок, яких хотів мати, нерідко викликав русалок, котрі віддавалися йому в танці, в леті, в плюсканні, в хлюпотінні, він катулявся з ними луками, лісами і горами, пірнав із ними в найтемніші глибини рік і озер, заповзав у комиші, ластився в дуплах і гніздах, і на самих верхів’ях дерев,
