вона прямо в мікрофон, і оператор поспішив вимкнути камеру.
Наступне ввімкнення. Біля камери стояв президент, мікрофон в руках телеведучого явно тремтів.
– Пане президенте… – не встиг вимовити він, як постать гаранта конституції вмить обросла мікрофонами конкуруючих телеканалів і питання потонуло в тисячі інших питань.
– Шановні друзі, – почав говорити він. – Любі мої. Мої маленькі вірні друзі. Славний народе України… Дорогі співвітчизники! Брати і сестри… Колеги… Рідні! Безцінні…
Не встиг він висловити свою думку, як на екран, затуляючи приємне обличчя, знову випливла червона від гніву пані Вітерміняйло: «Каст-ру-ва-ти! Каст-ру-ва-ти!!!» – і з почуттям виконаного обов’язку попливла далі, розсікаючи натовп своїм потужним килем.
Ройтберг напружено вдивлявся в екран.
– Люльок, – гукнув він до дружини, – а каструвати – це дуже боляче?
Дружина працювала у ветеринарці і зналася на цих делікатних питаннях.
– Скоро дізнаєшся… – пробурмотіла вона з передпокою, все ще роздивляючись плями на чоловічій дублянці. – Це, до речі, бульйон… Прокислий бульйон. Відколи це ти почав харчуватися в дешевих забігайлівках?…
Але Валентин Самсонович не відповідав. Він знову стояв за оксамитовою портьєрою і сумно дивився на свою велику стайню. У ній мучився однорогий Сем. Невже доведеться вчинити над ним ще одну наругу?! Випивши ще чарку, Ройтберг розчулився і підійшов до дружини з тилу – вона якраз починала мити підлогу:
– Льолю, – сказав він, – коли щось – каструєш сама… Свої руки – не чужі…
Дружина була жінкою аполітичною, дивилася лише серіали, увесь час поралася на кухні, і тому її несподівано жорстока відповідь змусила Ройтберга пустити ще одну довгу сльозу.
– Не переживай: відкручу власними руками – без наркозу!
Пізно ввечері, не дочекавшись дзвінка підлеглого, Ройтберг вийшов у двір. Вдома не сиділося. Муки сердешного Сема ятрили душу. Він зазирнув до стайні. Сем стояв біля стіни, впираючись своїм єдиним рогом у стіну, аби зберегти рівновагу.
– Потерпи ще трохи… – прошепотів Ройтберг і нервово оглянув двір: – «Ну якщо ця падлюка не прийде, звільню завтра ж!»
Аж ось в арці замаячила знайома постать – Василенко. Під пахвою він ніс щось загорнуте в цупкий папір. Вигляд у нього був зацькований, на щоках і на носі набрякли червоні судини. «П’яний!» – промайнула думка. Але Василенко наблизився, і гострий нюх Ройтберга вловив лише запах розпашілого чоловічого тіла. «Якщо він з таким амбре ходить на інтерв’ю, – подумав Ройтберг, – зрозуміло, чого в нього нічого путнього не виходить!»
– Приніс? – запитав він.
– Авжеж! – І Василенко розгорнув папір.
– Ого! – обпікся Ройтберг ще гарячим лезом. – Ти що, дрова пиляв?…
Василенко автоматично сховав руки до кишень:
– Та
