сама до Катерини, пошепки:
– Чуєш, Катько… а ти спиці взяла?
– Та я жартувала.
– А дарма… – і Людка знову голосно вигукнула: – Нема вас? То ми пішли собі…
– Тут ми. У хаті, – почулося у відповідь. – Заходьте… Ми чекаємо.
Дівчата ступили за поріг і пішли на світло.
– От набудували… Кінця й краю нема, – бурчала Людка для підтримки духу. – Стій, Катька! Взуюся.
Обтерла долонею поколоті ноги, взула черевички.
– І де той сюрприз…
Велика, метрів із двадцять, кімната світилася. П’ять свічок, закріплених битими цеглинами на підлозі, чаділи, і сині волошки, намальовані на облізлих шпалерах, здавалися чорними. У кутку, вкриті простирадлами по груди, сиділи хлопці. А з неба на них дивився місяць. Гострий, як серп колгоспниці з постаменту.
Катерина стала на порозі кімнати, глянула на Сашка із Сергієм.
– Що з вами? Захворіли?
Хлопці і справді вигляд мали дивний. Лоби спітніли, щоки горять, очі блищать. І самі не рухаються. Дивляться, як заворожені, і – ні пари з уст.
– Коноплі зажерлися. Чи п’яні. Оце й весь їхній сюрприз. Пішли, Катька?
Сергій ворухнувся.
– Стійте…
Катерина завмерла зі страху, а Людка:
– Ну! Стоїмо! Що далі?!
Сергій облизнув гарячі губи, посміхнувся через силу. До Сашка:
– Готовий?
– Готовий, – прохрипів Сашко.
– Ну, дівки! Ось воно, ваше бабське щастя! Не помріть мені од радості, бо не буде вам тоді неземної насолоди.
Сергій взявся рукою за простирадло. Сашко – теж.
– Раз… – Сергій дивився на Людку. – Два… Три! – вигукнув, і хлопці одночасно скинули із себе простирадла.
– Та вони голі! – заверещала Людка, сіпнулася, підвернула з переляку ногу в черевику на підборі і впала навколішки.
Катерина глянула – і обмерла. Між ногами в Сашка лежало щось напухле, синьо-червоне, велике й огидне, схоже на домашню кров’янку. Катерина зиркнула на Сергія – той ухопив у руку таку саму «кров’янку». Кричав:
– А що, дівки?! Хіба ви таке бачили? Ходіть уже сюди! Ходіть!
І тут жаху додалося. Сергієва «кров’янка» раптом ожила, смикнулася догори і завмерла під кутом сорок п’ять градусів. От ніби простісінько в Людку цілилася.
– Саня! Давай! Візьми пику в руки, і вона стане! Давай! – кричав Сергій.
Людка повзла до порога, а Катерина наче скам’яніла.
Сашко безпорадно подивився на свою в’ялу опухлу «кров’янку», простягнув до неї руку…
Катерину ніби хто по щоці – лясь!
– Мамо рідна! – як закричить. – Людка! Людка, тікаймо!
І з будинку! Косою за гвіздок у стіні зачепилася, смикнула ту косу кляту – і геть. Так пасмо на гвіздку й лишилося.
Мчалися між бур’янів світ за очі. Зупинилися, як упали.
– Де ми? – Людка плакала, терла долонею
