Село не люди. Люко Дашвар
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Село не люди - Люко Дашвар страница 7
З хати й почали. Нову самі будували, у дідовій старій ночували. Раїса з ферми щодуху мчалася: води наносити, їсти наварити, курям дати, попрати все, а потім до ночі цеглу Ромкові подавати, цемент із піском та водою у відрі місити. Зупинялися, коли падали. Ромко спав просто на підлозі, а Рая поруч мостилася. Сяде навколішки, рядно під зад, табуретку підставить, руки на неї покладе, а на руки голову опустить. Оце й увесь сон. Сама виметикувала: руки й ноги заніміють, не захочеш, а прокинешся вдосвіта. І знову – курям, на ферму, додому, води наносити, наготувати, попрати, а потім до ночі – Ромкові цеглу подавати, цемент із піском та водою… Ось він, будинок! Чотири кімнати на трьох. І комірчина. І кухня літня. І город – двадцять соток.
– І синок у нас не пройдисвіт. Добра дитина. А щастя чо’сь…
Раїса зітхнула, зиркнула на кляту табуретку. Як спала навколішки, так сотні разів лобом об неї билася.
– Якби Ромка не пив… – загадала за звичкою – і раптом аж сіла на ненависну табуретку. – Оце! Таж уже третій день тверезий… Чого б це?..
Тверезий Роман сів біля копи Залусківського і відламав шмат балабухи. Відкусив і виплюнув.
– От зараза! Солі кинула, як молода.
Глянув: а хто це полем іде просто до кургану? Може, ті самі чужі курви знахабніли вкрай?
Упізнав іздалеку – і аж захлинувся.
– От йо… Проходу не дає!
І – за копу. Сховався, а очей відвести не може.
– Чо’ це я на дитину намовляю?.. Сам, старий козел, із глузду з’їхав. Занапастив дівчину. Льонька мене вб’є… Точно вб’є.
Катерина дійшла до підніжжя кургану, чоботи скинула й подерлася на верхівку босоніж. Усілася на висоті, але на світ, як раніше, не задивлялася. На Килинину мазанку все зиркала.
– То йти чи ні? Хто би підказав? І що я бабі скажу? Добрий день, я сама не знаю, що зі мною? А баба мені відповість: то йди геть, малолєтко. Як сама не знаєш, звідки я можу знати?!
Висмикнула Катерина з волосся смугасту хустину, коси розплелися. Вітер дмухнув – захвилювали коси, оповили тоненьку фігурку, мов таємниця.
– Йо… Та що ж це зі мною робиться?! – шепотів під копою Роман, марно намагаючися вгамувати бажання. – Ні, ні… Йди вже! Йди геть!
Катерина підхопилася, ніби його слова почула.
– Піду…
І – бігом із гори. Співає:
Ой летіли дикі гуси,
А за ними і Катруся!
Ой летіли, ґелґотали,
Милій Катрі щастя дали!
Ой-йо…
Ти тримай його, дівчино,
Не в кишені і не в скрині!
Пригорни його до серця,
Хай воно від щастя б’ється!
Ой-йо… Йо!
Чоботи під курганом – чекають собі. Катерина в чоботи вскочила, аж раптом… Шурх, шурх у копі.
– Гей, хто тут є?! Це копа Івана Залусківського… Усі знають….
Тихо.
Дівка плечима знизала, пакет підхопила.
– Отак