Золоте ябко. Вибране. Дмитро Павличко

      Візьми мене, як арфу, поміж ноги,

      І грай, і грай, та струни не порви,

      Бо я прийшов з далекої дороги,

      Подібний до згорілої трави.

      Моя кохана, завтра я воскресну,

      Ти ж нині невоскреслого кохай.

      Я не поїду більше ні за Десну,

      Я не подамся більше за Дунай.

      Між персами твоїми – жолобок,

      Задолина життя і пропадання,

      Туди, немов нитки в один клубок,

      Збігаються мої думки й жадання.

      Там погляд мій свої стежки снує,

      Вникаючи крізь блузу і сорочку,

      Зникає дивно там єство моє,

      Мов крапля на вишневому листочку.

      Та ні, я виникаю із води,

      Мов рятувальна виспа в океані.

      І починаються мої важкі труди

      Між горами на тій святій поляні.

      На мене сходить воля звідтіля,

      Де є одна гора, а поруч – друга.

      І твої груди тверднуть, як земля,

      Яка, немов рятунку, прагне плуга.

      Я буду витрачати

      Здоров’я і талант,

      Я буду все втрачати

      За твій маленький грант —

      За скинуту запаску,

      Що я за нею чах,

      За ледь примітну ласку

      В твоїх сумних очах,

      За лона орхідею,

      За ноги, що стають

      За спиною моєю

      Крильми – і в світ несуть.

      Як би я знав, де ти живеш,

      Дивився б крізь вікно знадвору,

      Як ти виходиш із одеж,

      І входиш в мрію снів прозору.

      Я там стояв би цілу ніч,

      Щоб знову бачити, як вранці

      Злітає сон із твоїх віч,

      І ти встаєш в прозорій тканці.

      Та я не знаю… Не дано,

      Бо ми з тобою не знайомі,

      Та чом же те твоє вікно

      Горить в космічному огромі?

      Коли дивлюсь на небеса,

      Я те вікно щоночі бачу,

      І сходить золота краса