Кавалер, рукою власною». І цього було досить. Недарма ж тоді і в пізніші часи казали: від Богдана до Івана не було у нас гетьмана.
І ось він є.
І нині теж є. Як символ свободи і нескореності. І як би гетьмана Мазепу сьогодні не обзивали вороги України, справа його життя перемогла – незалежна Україна нарешті постала. Але завжди з нами буде його заклик:
Озмітеся всі за руки,
Не допустіть горької муки
Матці своїй більш терпіти!
Нуте врагів, нуте бити!
Самопали набивайте,
Гострих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава
Же през шаблю маєм права!
Пролог
Ловелас? Козацький Донжуан? Але колись він стане в пригоді батьківщині
Це він, гетьман Іван Мазепа на сьомому десятку бурхливо прожитих літ так писав Мотрі Кочубей, дівиці шістнадцяти літ віку:
«Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежелі мої бідні очі, що тебе не оглядають».
Що говорити – умів гетьман ввернути. Чи таким уже був велелюбним, чи вдався романтиком та ще й поетом на додачу (а вони, поети, всі не від світу цього), перед яким не могла встояти будь-яка представниця прекрасної половини роду людського – гм-гм…
Це їй, Мотрі Кочубей, сивий гетьман, як закоханий юнак, записочки передавав, а в них таке писав, таке, що в Мотрі посилено билося серденько і голова кругом ішла. І наче про неї через віки напише Поет [1]: «Білолиця, кароока і станом висока / У жупані; кругом пані, і спереду й збоку».
Гм… Вона й була, незважаючи на юний вік, а, може, дякуючи йому, і справді зваблива. І спереду, і збоку, і…
І з усіх боків, як не глянь. Ще процитуємо Поета, який хоч і не жив у ті часи, а наче про неї писав: «А глянь лиш гарно кругом себе, – і раю кращого не треба».
Бо в тому раю був він (можливо, тому рай був, що в ньому був він), сивий гетьман…
Це їй він клявся:
«Моя коханая Мотренька, ти моя остання любов, але перша справжня».
І Мотренька вже танула, як паморозь на весняному сонечку.
Ловелас (загляньмо до тлумачного словника рідної мови) – спокусник, зальотник, баламут, який тільки те й робить, що ловеласничає, себто упадає за ким-небудь (за ким – не має значення, аби предмет той був у спідниці).
А на ловця, як відомо, і звір біжить. А ловецьку сурму йому, зальотнику, заміняє мова його – зваблива і… цнотлива.
От він і займається ловитвою – зальотник-залицяльник, джиґун, лабузник, що тільки те й робить, що лицяється-женихається; спокусник звабно-звабливий, перелесник солодкоголосий, баламут, що все туманить…
Чи був він ловеласом, що його так прозвано, особливо в Європі тих і пізніших часів? У різних джерелах говориться про буцімто велику кількість коханок гетьмана, в більшості своїй це були, запевняють джерела, яким можна вірити й не вірити, – заміжні дами. (А якщо це так, у гетьмана, можливо, були й позашлюбні діти, тільки носили вони інші прізвища, тож і залишилися для історії невідомими.)
Часто ще пишуть: гетьман спокусив юну Мотрю. Пишуть, забуваючи (чи вдаючи, що не знають головного): гетьман домагався руки дівчини, яка відповіла йому взаємністю, – то який же тут блуд.
Вона багнула вийти за нього заміж. Кажуть, зрозуміти це не важко: Іван Степанович був для неї уособленням мудрості, шанованою всіма людиною… Хоча для дівчат та для любові цього явно замало. Правда, гетьман міг зачарувати будь-кого своїми речами, розумом, своєю освіченістю – але й цього мало для виникнення любові. То що було головним для Мотрі, коли вона закохалася в немолодого вже гетьмана, та ще й свого хрещеного?
Гетьман І. Мазепа овдовів року 1702-го. На вдівстві невеселому побув два роки, а тоді…
А тоді раптом і посватався до молодшої доньки генерального судді і свого давнього приятеля, ба навіть кума, Василя Леонтійовича Кочубея… Так, так, до неї, до Мотрі шістнадцяти літ, яка ще тільки-но, як троянда, почала розквітати з пуп’янка. Звідтоді і на все життя, що в гетьмана ще лишалося, вона стала для нього Мотрононькою.
Гм… Вона й до кінця життя була для нього такою – Мотрононькою, чорнобровою вродливицею, наче й не від світу цього, земна і в той же час неземна, богиня і просто… Просто дівчина. Файна, як десь в Україні кажуть.
Була тією, про яку Олександр Пушкін писав, що
…в Полтаве нет
Красавицы, Марии равной.
Она свежа, как вешний цвет,
Взлелеянный в тени дубравной.
Как тополь киевских высот,
Она
Т. Г. Шевченко.
