синьйоро! Погляньте-но, синьйоро!
Бідолашне створіння було вкрай виснажене. Лілові губи були вкриті білою плівкою, в роті виднілися згустки молочного кольору. Здавалося, життя вже покинуло це маленьке тіло, залишилася тільки запліснявіла немічна плоть.
– Помацайте, синьйоро, які в нього холодні ручки… Він не може ані пити, ані ковтати, не може заснути…
Жінка схлипувала. Хворі чоловіки біля жаровні дивилися на неї з жалем і смутком. Двох молодиків схлипування жінки вочевидь дратували.
– Ходімо, ходімо, – потяг Андреа Елену за руку й залишив на столі мідяк.
Вони повернулися до мосту.
Течія річки тепер палахкотіла від призахідного сонця. Іскриста лінія тяглася аж до обрію, удалині вода мерехтіла коричневим, так ніби по ній плавали плями олії чи бітуму. Пагорбиста рівнина здавалася порізаною ровами й забарвилася фіолетовим. Над Вічним містом небо дедалі червонішало.
– Бідолашне створіння, – пробурмотіла Елена з глибоким жалем, міцно вчепившись у руку Андреа.
Вітер шаленів. Зграя ворон пролетіла в червонястому небі, голосно каркаючи.
І тоді якась сентиментальна екзальтація опанувала душі двох закоханих у передчутті майбутньої самоти. Здавалося, щось трагічне й піднесене проникло в їхню пристрасть. Їхні почуття загострилися від споглядання буревійного заходу сонця.
Елена зупинилася.
– Я не можу зробити ні кроку, – сказала вона, важко відсапуючись.
Карета була ще далеко, вона так само стояла на тому місці, де вони її покинули.
– Ще трохи, Елено! Ще трохи! Хочеш, я тебе понесу?
Опанований нестримним спалахом почуттів, Андреа заговорив наче сам до себе:
– Чому вона хоче мене покинути? Чому хоче зламати чари? Хіба їхні долі не поєднані назавжди? Він має потребу в ній, щоб жити, йому потрібні її очі, її голос, думки про неї… Він наскрізь просякнутий цим коханням, уся його кров насичена ним, наче отрутою, від якої вилікуватися не можна. Чому вона вирішила втекти? Адже він обплутаний нею, він не зможе відірвати її від своїх грудей. Ні, такого не може бути. Нізащо! Ніколи!
Елена слухала його мовчки, з низько опущеною головою, ховаючи обличчя від вітру. Через якийсь час вона подала знак візникові, щоб той наблизився. Коні зрушили з місця.
– Зупинитесь біля Порта Піа, – наказала синьйора, піднявшись у карету разом зі своїм коханцем.
І миттєвим порухом піддалася його бажанню, а він став цілувати її губи, лоб, волосся, очі, шию, жадібно, швидко, не дихаючи.
– Елено! Елено!
Червонястий блиск проник у карету, відбиваючись від будинків кольору цегли. Вони наближалися до вулиці, по якій цокали копитами безліч коней.
Елена, нахилившись до коханця, з глибокою ніжністю й покорою сказала:
– Прощавай, моя любове! Прощавай! Прощавай!
Коли вона випросталася, праворуч і ліворуч
