реально письменник став окупантом: був призначений головою експедиції, що 12 вересня 1919 р. захопила хорватське припортове місто Рієку (що італійською зветься Ф’юме). До грудня 1920-го був правителем (команданте) Республіки Ф’юме, яку називав «східною землею Італії».[16] Сюди навіть на запрошення Д’Аннунціо приїхав Артуро Тосканіні з театром «Ла Скала» і дав тут грандіозний концерт. Не існує однозначної думки про дії Д’Аннунціо в цьому плані. Одні історики вважають, що він не заперечував репресивних методів, а інші, навпаки, вбачають у його діяльності елементи ліберальної інновативної політики (локальна автономія, загальне виборче право для чоловіків та жінок, захист прав робітників, компенсація судових помилок, пенсії інвалідності – і навіть лібералізація гомосексуалізму та наркотиків: теми, як бачимо, актуальні й донині). У кожному разі цей епізод остаточно вивершив особистий і політичний міф Д’Аннунціо. І не був би то письменник, аби не пояснив основну причину своєї окупаційної акції: «перетворити більшовицький будяк на італійську троянду – Троянду Любові».
Від фашистської влади, що утвердилась в Італії 1922 р., він отримав титул князя (1924); очолив Королівську академію наук (1937). Щоправда, в 1921–1922 рр. намагався створити власну політичну силу, протиставлену фашизму, задля досягнення національного примирення. Але, не знайшовши підтримки Муссоліні, відійшов від політичного життя, хоч Муссоліні й надалі продовжував виявляти до нього прихильність. 21 квітня 1925 р. Д’Аннунціо разом з Марінетті підписали «Маніфест інтелектуалів-фашистів», написаний видатним філософом-неоідеалістом Джованні Джентіле.[17] У 1933 р. він звернувся до дуче з листом, у якому переконував його не підписувати пакт із Гітлером, – і навіть написав сатиричний памфлет проти фюрера, назвавши його «жорстоким блазнем» (памфлет, що символічно, був знайдений серед сторінок «Божественної комедії» Данте, який всім своїм політичним ворогам визначив місце у «Пеклі»). У 1937 р. зустрівся на залізничному вокзалі Верони з дуче, знову безуспішно намагаючись переконати його розірвати пакт з Гітлером. Вже у 1944 р. Муссоліні визнав, що зробив помилку, не послухавши письменника.
Від 1921 р. до самої смерті в 1938-му Д’Аннунціо проживав на півночі Італії в розкішній віллі «Вітторіале італійців» («Vittoriale degli Italiani») на березі острова Ґарда, перетворивши її на театралізований мавзолей пам’яті та міфологічних символів свого життя, замкнувши в ньому, як він писав, «свою печаль і своє мовчання». Йшлося, по суті, про почесне вигнання. Насправді Д’Аннунціо був людиною значно ширших переконань і контактів, він дружив також і з соціалістами та представниками ліберальної інтелігенції. Тож насправді влада йому не довіряла і намагалася його нейтралізувати почестями та формальною прихильністю, поставивши його при цьому під постійний контроль. А падіння письменника з вікна вілли в 1922 р., що призвело до тяжкого поранення та тривалого лікування, і взагалі підозрювалось як замовлений владою замах на його життя.
Д’Аннунціо
«Вільна держава Ф’юме» (1920–1924) у 1924 р. була анексована до Італії, де протрималась до 1947 р. як центр однойменної провінції. Далі місто Ф’юме увійшло до Югославії, а з 1991-го стало третім за величиною після Загреба та Спліта хорватським містом.
Парадокси італійського інтелектуального життя: опонентом Джованні Джентіле (1875–1944) та антифашистом був Бенедетто Кроче (1866–1952), так само видатний філософ-неоідеаліст, історик, основний представник ліберальної думки Італії ХХ ст., що інтерпретував свій ідеалізм як «абсолютний історизм».
