href="#n_22" type="note">[22] – настільки й досі живі його міфи й містифікації. Хоча насправді, може, річ і не в «шаманізмі», не у вишуканій предметності, що оточувала його буття в літературі, а в тій всеохопній меланхолії «кінця століття»,[23] якій Д’Аннунціо подарував неповторний голос, образ і душу.
У своїх творах Д’Аннунціо долає лінеарність співвідношення Добра і Зла, що панувала в літературі (починаючи від античної трагедії), і показує підводний світ людських почуттів, зокрема родинних – заплутаних, сповнених потаємних імпульсів, часто змодельованих імперативною еротичною енергією. Неможливість однозначних оцінок парадоксально супроводжується абсолютизацією Прекрасного: Д’Аннунціо творить культ любові, жінки, краси, культ мови, культ нації та героїзму, культ латинської цивілізації… Причому слово «культ» не повинно лякати нас, людей, що пережили ХХ століття з його великими й малими потворними культами. Культ абсолютного виміру Прекрасного як імперативу вищого людського буття є частиною філософії не лише химерного італійця, а й загалом культури декадансу – ніби прощання зі світом краси й гармонії перед неминучою його загибеллю.
Письменник, перетворюючи життя на вияв мистецтва, може здатись надмірним у своєму віртуозному естетизмі та гіперболізованій чуттєвості. Але насправді він виявляє глибоко національну рису італійців – спонтанне відчуття краси в усіх її формах та аспектах присутності – і в повсякденному житті, і в трансцендентальній сублімації. Слово стає містичним уособленням цієї краси. У романі «Насолода» ми отримуємо тріумф слова, яке описує музику в камені ренесансного та барокового Рима, філософію минущого і вічного часу, чуттєвість кожної миті любовного почуття, зануреного у вічність. Але так само присутня всемогутня сила слова в його класичній поезії «Дощ серед піній» («La Pioggia nel pineto») з книги «Алкіона». Тут немає ні античних, ні ренесансних сюжетів, є тільки злива, що застає закохану пару серед піній поблизу Пізи над берегом моря. Душа серед літа прагне дива – і воно приходить з цим космічним дощем, будячи сни, ілюзії й надії, спонтанно перетворюючи людські почуття й слова на феномени природи. Музика вірша твориться вільними рядками, поєднаними випадковою римою. Звук дощу будить таємну душу дерев, стаючи музичною симфонією чуттів, кольорів, ароматів, нот, закодованих в асонансах, анафорах, ономатопеях та алітераціях. Кожна рослина стає інструментом під струменями дощу – просолений морем тамариск, високі пінії, що губляться серед хмар, смарагдові мирти. Антропоморфізується природа, а жінка Герміона[24] і закоханий у неї чоловік стають невіддільною її частиною у грі чудодійних метаморфоз. Слова, що творять музику мовчання – і музику вслухування в це мовчання. Слово – послання краси в часі від античних людей до модерних, гарантія непроминальності смислів у надломленій психіці людини «кінця століття» з його агресивною технологізацією та урбанізацією, яким протистоїть тонке плетиво вічних Овідієвих метаморфоз…
Окремої
