закон вивели за чаркою спогадів у львівській ратуші привид безрукого ката і вітер, якому судилося бути прив’язаним до будівлі через те, що одного разу втрапив у її розхристані протяги, які тепер уже не відпускали…
– Кажете, на Франка, 80? – перепитав водій. – Добре. Гарний район. Дорогий. Додому?
– У парк, – буркнув юнак.
– М-да, молодість розумом не збагнеш, – філософствував водій. – З одного дубака в інший. Нехай. Мені все одно. Я таксист. Їду, куди скажуть…
Кат подумки подякував вітрові. Ще недалеко від’їхали, може, почує. Що спеціаліст, то спеціаліст, провів відмінну роботу, бо… Саме на Франка, саме на «80» треба йому чимшвидше дістатися, щоб почати свою велику місію без збою!..
Було слизько, машина їхала повільно. Але для ката й ця швидкість була космічною. Будинки пробігали повз, як навіжені. Він належно оцінив перевагу автомобіля перед возом. Швидко, тепло і зручно.
У ратуші кат часу не марнував. Тих знань, що назбирав за час чекання, вистачило б не на один десяток професорських голів. Тут було у кого і з чого повчитися. Він перелопатив усі архіви, видимі й невидимі, не кажучи вже про офіційну бібліотеку і стоси щоденних паперів, що, наче вир, крутилися у міській раді. В її численних управліннях, відділах, секторах, комітетах і звичайних кабінетах. Кат особисто був знайомий з мером та всіма депутатами, не раз бував на засіданнях. Помітив, що у головах тих, хто турбується про народ, століття нічого не змінили. Як був бардак, так і залишився. Скований приміщенням, кат кожну нову інформацію старався підтвердити наочно: розглядав малюнки, фото. Останніми роками навчився вмикати комп’ютера. Передивився гори фільмів, різних навчальних відео. Проте найціннішу інформацію він почерпнув з диска, знайденого у розбитому вікні підвалу. Його наче хто умисно вкинув туди, аби озброїти ката перед великою битвою. Не раз ні в чому не винні працівники діставали наганяй від начальства за те, що залишали на ніч увімкнену техніку. Як не відпиралися, що то не вони – не помагало. Факт є факт. А подумати, що комп’ютера міг увімкнути привид, нікому не приходило у голову. Які ті люди ще заземлені!.. Коли нарешті Бог дозволить їм користуватися своїми мізками на всі сто?… Кат, правда, теж мав трохи совісті – користувався комп’ютерами по черзі, щоб не підставляти зайвий раз переляканих службовців, що тремтіли за свої робочі місця. Ото комедія була, коли вони міняли паролі, які тільки комбінації букв і цифр не вигадували і як приховували їх від колег! Були випадки, що й самі забували…
А привид усе бачив. Стояв поруч і запам’ятовував.
Так що до нового життя теоретично кат підготувався бездоганно. Тепер час застосувати свої знання на практиці.
Таксист, не зумівши розговорити змерзлих пасажирів, увімкнув музику. Зболений голос Славка Вакарчука обіцяв, що не «здасться без бою». Кат теж був рішуче налаштований, тому повністю підтримував співака. Хоча здаватися взагалі не збирався. Але й не був категоричним, бо піти з фізичного життя так, як зробив це свого часу він, можна до певної міри розцінювати,
