крісло ледь не до голови хворого і всівся перед ним.
– Закон… – поправив лікар.
– Не зрозумів?… – перепитав рудий.
– Закон як дишло… Якщо ви маєте на увазі прислів’я… – глузливо мовив лікар під голосне пирскання обкладеного кросвордами вундеркінда.
Рудий нервово засовався у кріслі, засопів під ніс і промимрив щось на кшталт того, що він сам собі прислів’я. Явно не звик, щоб йому перечили. І ще ввічливіше, аж до нудоти, повідомив лікареві:
– Можете бути вільні.
Якщо відкинути руде волосся, то чоловічок був увесь контрастний: чорний костюм, біла сорочка, чорна краватка, білі шкарпетки, чорні черевики, білі ґудзики піджака!..
Він довго рився у своєму чорному портфелі, вийняв білий аркуш паперу, взяв чорно-білу ручку і сказав:
– Думаєте, мені оце найбільше потрібно? Я що – не людина? Чи Нового року не святкую? Що поробиш – служба!..
Лев Безрукий після повернення з того світу міг би дати голову на відріз, що якраз рудому це найбільше потрібно! Нутром відчував.
– Я так здогадуюсь, – обережно почав Лев, бо збагнув, що має справу з рідкісним екземпляром, – що я мав би знати, хто є ви?…
– Так. Перепрошую. Я – слідчий з особливо важливих справ міського управління міліції.
Свого імені він не назвав. Лев не наполягав. Назвисько само перло з нього своєю вогненною хитрістю.
Рудий розчарувався реакцією потерпілого на його серйозну посаду.
– Якщо скажу, що мені приємно – збрешу, – випалив Безрукий. – Проте маю надію, що дещо зможу від вас дізнатися…
– Щодо «дещо», – парирував слідчий, – то надія вмирає останньою. А я прийшов сюди як представник правоохоронних органів. Для того, щоб дізнатися про вас усе… Так що… Вибачте за банальні запитання, але така процедура. Треба зіставити, звірити і перевірити.
«Ось і маєш екзамен пам’яті, – подумав Лев. – Не зміг себе змусити сам, то доля тобі влаштовує штурм в особі чорно-білого слизького типа з рудим відтінком. Або навпаки…
– Прізвище, ім’я, по батькові? – почав слідчий.
– Безрукий Лев Львович.
– Якась звіряча родина, – гмукнув рудий. – Число, місяць, рік народження? – продовжив.
– 30 січня 1980 року.
– Місце народження?
– Львів.
– Конкретніше?
– Львів, Українська Радянська Соціалістична Республіка.
– Ви що, знущаєтесь?
– Ні.
– Вулиця, квартира?
– Не пам’ятаю. Адреса дитячого будинку підійде?
– Ви з дитячого будинку?
– Так.
– Перепрошую. У мене тут не зазначено. А коли туди потрапили?
– Зразу після народження. Підкинули.
Слідчий наче трохи зм’як:
– Батьки, родичі? Щось відомо?
– Не знаю нікого. В дитинстві довго чекав. Плакав таємно. Згодом
