мимоволі посміхнулася, коли мірошник сказав щось дуже потішне, і старий невдоволено засовався, помітивши краєм ока цю посмішку.
– Свята людина ксьондз[5] Ян, – ще раз повторив він із притиском. – Незабаром, гляди, єпископом стане. Люди он уже подейкують: настоятель тинецького монастиря – і не єпископ. Не порозумівся з кимось у Римі, чи що? А ти знайома з ним, дочко, чи як?
– Трохи, – Марта обіруч розпушила своє пишне волосся, і біляста хмарина борошняного пилу заклубочилася над жінкою.
Мірошник прицмокнул язиком – чи то волів підганяв, чи то дивувався, що його випадкова попутниця знайома з таким богоугодним чоловіком, як Ян Івонич, ігумен тинецького монастиря бенедиктинців.
Під’їжджаючи до Жаб’ячого Джерела, що здалеку кивало до них криничним журавлем, Марта навіть не почула, а, скоріше, відчула хрипке Джошеве гарчання. Не встигнувши нічого зміркувати, вона метнулася з воза на землю і мертвою хваткою вчепилася в густу собачу шерсть за мить до того, як одновухий ледь не рвонув уперед, до колодязя.
– Що з тобою, Джоше?! – Марта розуміла: довго втримати їй пса не спромога, та й узагалі
Джош-Мочун був не з тих, кого може пересилити жінка.
За що свого часу й поплатився.
Пес уперто тяг її до колодязя.
Усе ще утримуючи однією рукою собаку, Марта дійшла до повороту й побачила Жаб’яче Джерело.
Неподалік від дерев’яного зрубу, що обгороджував колодязь, до розкидистої яблуні притиснувся спиною молодий циган, скоріше циганча, виставивши перед собою кривий ніж.
– Не підходь! – мов підстрелена рись, сичав хлопчисько й люто блимав очима, а його яскраво-червона сорочка полум’яніла на вітрі. – Присягаюся мамою, заріжу! Не підходь!..
На товсту яблуневу гілку був міцно намотаний шкіряний повід гнідого красеня, засідланого на подив старим і поношеним дерев’яним сідлом, на яке не сяде жоден самоповажаний вершник, а тим більше натуральний циган.
Кінь нервував, трусив головою і форкав.
Ліниво, з неквапливим спокоєм людей, що вміють убивати, циганчука оточувало п’ятеро мужиків. Двоє тримали короткі, із товстим обухом сокири, більш зручні для роботи, ніж легкі вівчарські чупаги; третій діставав із піхов свій ніж, на відміну від циганського широкий та прямий, а четвертий ганчіркою нашвидку перев’язував п’ятому розсічену руку. Видно, циганча вже постаралося. З облич мужиків ясно було видно, що жити хлопчиськові зостається лічені хвилини. Просто нікому не хотілося лізти першим та даремно кривавитися.
Джош гарчав, вищиряв страшну пащу й тяг Марту вперед.
– Це циган, – заспокійливо кинула жінка псові. – Конокрад. Ти ж ніколи не зв’язувався з конокрадами, Мовчальнику! Та що ти, справді, адже посічуть сокирами – і його, і нас із тобою!
Пес не чув.
– Не візьму я їх, Джоше, – мало не плакала Марта, із останніх сил стримуючи пса. – Сам знаєш, надірвалася я з тобою,
Ксьондз – священнослужитель.
