звикає. Он у Швелера дружина котрий рік лежма лежить. Теж, мабуть, звик. Хоча похитнувся Леон, добряче похитнувся. Кремінь був мужик: і сім’ю, і господарство у фрунт шикував. Ось так, – Ернест Намюр продемонстирував, як саме. Вийшло переконливо. – Це, видно, через Ядвігу. Хто ж міг знати? Раніше, бувало, і бив її, і сварив… А як злягла – поплив хазяїн киселем. Синові волю дав, удома сидить… Шушваль усіляку принаджує…
– Давно злягла? – поцікавився Мускулюс швидше для пристойності.
Пасаж про «шушваль» здивував його. Образитися, чи що?!
– П’ять літ буде. Лихий рік видався, багато гидоти приніс. Ядвігу Швелерову просто в лісі правець ухопив. Її подруга, Меліс-відьма, на барках додому волокла. Знахар бився-бився… Марно. А ліс до наступної осені як поганою мітлою вимело: звірина сонна, щиглі каркати здумали, гриби величезні та порохняві… Ягода посохла, погнила. Я з капралом Фюрке поткнувся подивитися: що за напасть така? І знаєте, майстре чаклун…
Він розвів руками: мовляв, розповів би, та слів бракує.
Звичайну байку історія Ернеста Намюра мало нагадувала. Малефік відчув слабкий укол цікавості.
– Ви дозволите? Мені простіше глянути самому.
Ландвер’єр замислився. На його місці замислився б кожен: чи пускати в засіки пам’яті чужого чаклуна? Чоло офіцера зім’яли зморшки; очиці втонули ще глибше, поблискуючи намистинками. Мускулюс не заважав, очікуючи. Звичайно, за необхідності він міг би, що називається, «взяти силоміць». Але насильство ментального типу тхнуло Тихим Трибуналом. Особливо якщо приводом до розслідування стане скарга військового – гвардія чи ландвер, це ролі не відігравало. Крім того, ви ніколи не пробували порпатися в чужих схованках, відшукуючи криївку, коли дім навколо горить, у диму сновигають тварюки, про яких краще не згадувати, і грабіжник щохвилини ризикує залишитися під задимленими руїнами назавжди?! Якщо не пробували, то Андреа Мускулюс вам щиро не радить.
– Я довіряю вам, майстре чаклун. Дивіться самі.
Малефік був вдячний ландвер’єру: цікавість долала дедалі сильніше, а дозвіл співрозмовника спрощував процедуру.
– Що мені треба зробити?
– Вам, пане ланд-майоре, не треба робити нічого. За це я вам буду надзвичайно вдячний.
– Пити можна?
– Потрібно. А тепер помовчіть, прошу вас.
Легкими пасами Мускулюс зібрав жменю мнемо-флюїдів, які оточували Ернеста Намюра. На дотик відсіяв лушпиння, поморщився від слабких опіків: все-таки згода ланд-майора було не цілком щирою. Рештки виклав на столику в дві смужки, мимохідь милуючись сніговим блиском флюїдів. Такий відтінок зустрічається в людей, мало обтяжених сумнівами, таких, що віддають перевагу виконанню наказів перед власною можливістю командувати. Скрутив із серветки рурочку; застромив один кінець у ліву ніздрю, нахилився до стільниці й добряче нюхнув. Перечекав колючий сплеск судом, зарядив праву ніздрю.
– Зараз дуже прошу мене не відволікати, – встиг сказати чаклун.
Відповіді
