зроби ласку. Ну-бо!
Дівчинка приречено дивилася в землю. Худенька, в жовтій сукенці, що тріпотіла на вітрі, вона нагадувала курча серед зграї шулік. Серце в Ядвіги розривалося від жалощів. Тільки чим тут допоможеш? Зрозуміло ж: чаклуни. Зачепиш – на жабу перетворять. Мамця, пригадується, в дитинстві лякала…
Жінка не витримала: замружилася. А коли знову розплющила очі, дівчинка повільно розводила руки в боки. Злетіти хотіла, чи що? Погляд її більше не впирався в землю. Моторошні зелені вогники мерехтіли в очах крихітної істоти, що раптом здалася Ядвізі старшою, набагато старшою за свої літа.
Чи то відсвічували чаклунські смолоскипи?
Руки дитини колихнулися, ніби водорості в річці, зажили власним життям. Пальці тягли, смикали, зв’язували, рвали, плели мереживо. Рухи до болю нагадували жести чаклуна в плащі, коли той затягував на шиї жертви петлю, змахував бичем. Невже там, на іншому кінці ниток, хтось теж зараз хрипить, корчиться? Молить: «Не треба!»?! Шепотить: «Я намагатимусь»?!
Ядвігу вкрив крижаний піт. Втікати! Геть від заклятого місця! Нехай Леон свариться, нехай приб’є мало не до смерті! Аби тільки не бачити, не чути, не думати…
– Так, добре… Давай, давай…
– Прокляття! Він зачув!
– Хто?
– Маг трону…
– Серпанок! Хутко! Допоможіть мені!
– А вона?
– Начхати! Головне…
Що було зараз головним для чаклунів-мучителів, дізнатися не судилось. Повітря налилося аспідною чорнотою, вуха заклало. Порив буревію задув і порозкидав у різні боки смолоскипи, що кричали пташиними голосами. Жовток сонця круто зварився. Налягла задушлива, беззоряна ніч. Крізь виття заблуканого буревію до Ядвіги долетів крик Меліс – відьма відчайдушно молола якусь нісенітницю. Жінка ще встигла побачити, як переможно, з дорослою зловтіхою посміхнулася дівчинка, зробила крок – і нема! Гадюкою, тягучим холодцем, рідкою смолою вилилась за огорожу, яка впала під ударом…
У далекому яру, переляканий до кольок, ховався Дідусь із Хащі.
Виліз він лише до вечора.
CAPUT I
«Побачив трьох вродливих дів, що маг силком по місту вів, йшли лицарі гуртом…»[1]
Ні, не варто було їсти на ніч мочених трепангів!
Ця думка невідступно переслідувала Андреа Мускулюса весь час, поки чаклунова карета в’їжджала в Ятрицю. У лиходійки-думки був значний почт – наприклад, каяття. Муки сумління. Самоїдство та самобичування також були її супутниками, вкупі з тілесною неміччю. І все це веселе товариство вгніздилося в шлунку та гласом того, хто волає в пустелі, закликало віддалений розум: «Не зупинив? Піддався гріху?! Ну буде ж тобі за це!» Досвідчений чаропліт, довірена особа самого Просперо Кольрауна, талановитий малефік, а в майбутньому – цілком можливо, що й особистий лейб-малефактор короля Едварда II, Мускулюс без особливої праці впорався б із підступними заколотниками. Взяв би за горлянку далебі
Тут і далі – вибрані цитати з поеми «Вертоград» Адальберта Меморандума, народного ятрійського поета, штабссекретаря Ложі Силаботоніків, автора «Куртуазного Декларату».
