посмiхнувшись)
Ти не знаєш,
то, може, я що знаю.
Лукаш (тривожно)
Ти?
Килина А що ж!
Я вiдаю, кого ти дожидаєш,
та тiльки ба! – шкода твого ждання!
Якщо й було, то вже в стовпець пiшло…
Лукаш Що ти говориш?
Килина Те, що чуєш.
Мати (вибiгає з хати i кидається з обiймами до Лукаша. Вiн холодно приймає те вiтання.)
Сину!..
Ой синоньку! Ой що ж я набiдилась
з отею вiдьмою!
Лукаш (здригнувшись)
З якою?
Мати (показує на Килину)
З тею ж!
Лукаш (зневажливо всмiхаючись)
I та вже вiдьма? Ба, то вже судилось
вiдьомською свекрухою вам бути.
Та хто ж вам винен? Ви ж її хотiли.
Мати Якби ж я знала, що вона така
нехлюя*, некукiбниця*!..
Килина (впадає в рiч)
Ой горе!
Хто б говорив! Уже таких вiдьом,
таких нехлюй, як ти, свiт не видав!
Ну вже ж i матiнка, Лукашу, в тебе! –
залiзо – й те перегризе!
Лукаш А ти,
я бачу, десь мiцнiша вiд залiза.
Килина Вiд тебе дочекаюсь оборони!
Такої матерi такий i син!
Якого ж лиха брав мене? Щоб тута
помiтувано* мною?
Мати (до Лукаша)
Та невже ж ти
не скажеш їй стулити губу? Що ж то,
чи я їй поштурховисько якесь?
Лукаш Та дайте ви менi годину чисту!
Ви хочете, щоб я не тiльки з хати,
а з свiта геть зiйшов? Бiгме, зiйду!
Килина (до матерi)
А що? дiждалась?
Мати Щоб ти так дiждала
вiд свого сина!
(Розлючена йде до хати, на порозi стрiчається з Килининим сином, що вибiгає з сопiлкою в руках.)
Оступися, злидню!
(Штурхає хлопця i заходить в хату, тряснувши дверима.)
Хлопчик Ви-те прийшли вже, тату?
Лукаш Вже, мiй сину.
(На словi «сину» кладе iронiчний притиск.)
Килина (вражена)
Ну, то скажи йому, як має звати, –
уже ж не дядьком?
Лукаш (трохи присоромлений)
Та хiба ж я що?
Ходи, ходи сюди, малий, не бiйся.
(Гладить хлопця по бiлiй голiвцi.)
Чи то ти сам зробив сопiлку?
Хлопчик Сам.
Та я не вмiю грати. Коб ви-те!
(Простягає Лукашевi сопiлку.)
Лукаш Ей, хлопче, вже моє грання минулось!..
(Смутно задумується.)
Хлопчик (пхикаючи)
I! то ви-те не хочете! Ну, мамо,
чом тато не хотять менi заграти?
Килина
