таємницею.
–Нарешті, нарешті! -сказала сеньйора Луїза, беручи мене під руку і ведучи до вітальні, – сім днів!
Дівчата дивилися на мене, пустотливо посміхаючись.
Господи, який він блідий, – вигукнула Луїза, придивляючись до мене пильніше. Це недобре, якби ти часто приходив сюди, то був би завбільшки з товстуна.
–А на кого я схожа? -Сказала я дівчатам.
–Я кажу, – сказав Трансіто. -Сказав Транзіто: "Ну, що ми будемо про нього думати, якщо він там вчиться і…
Ми зробили для вас стільки хорошого, – перебила Лючія, – ми залишили першу бадею з нового куща пошкодженою, чекаючи на вас: у четвер, думаючи, що ви приїдете, ми приготували для вас такий смачний заварний крем.....
–І що це за пекло, правда, Луїзо? додав Жозе, – якщо це було випробування, то ми не знали, що з ним робити. Але ж у нього були причини не прийти, – продовжував він серйозним тоном, – були причини; і як ти скоро запросиш його провести з нами цілий день? Чи не так, Брауліо?
–Так, так, давайте помиримося і поговоримо про це. Коли цей день, пані Луїзо? Коли він, Трансіто?
Вона була божевільна, як капелюшник, і за все золото світу не підняла б очей, щоб побачити свого хлопця.
Вже пізно, – сказала Луїза, – хіба ти не бачиш, що будиночок треба побілити і поставити двері? Це буде день Матері Божої Гваделупської, бо Трансіто – її шанувальник.
–І коли це буде?
–А ти не знаєш? Ну, дванадцятого грудня. Хіба ці хлопці не казали тобі, що хочуть зробити тебе своїм хрещеним батьком?
–Ні, і затримки з повідомленням такої гарної новини я не пробачаю "Транзиту".
–Я попросив Брауліо передати тобі, бо батько вважав, що так буде краще.
–Я настільки вдячний вам за цей вибір, наскільки ви не можете собі уявити; але це з надією, що незабаром ви зробите мене своїм компаньйоном.
Брауліо з ніжністю подивився на свою прекрасну наречену, і вона, збентежена, поспішила організувати обід, взявши з собою Лючію.
Мої трапези в домі Жозе вже не були схожі на ті, що я описував іншого разу: я був частиною сім'ї; і без жодного столового приладдя, окрім одного столового прибору, який мені завжди давали, я отримував свою порцію фрісоле, мазаморри, молока і сарни з рук пані Луїзи, сидячи не більше і не менше, ніж Жозе і Брауліо, на лавці з кореня гуадуа. Не без зусиль я привчив їх до такого ставлення до себе.
Через багато років, подорожуючи горами країни Йосипа, я побачив, як на заході сонця веселі селяни прибували до хатини, де мене приймали: прославивши Бога перед поважним главою сім'ї, вони чекали біля вогнища на вечерю, яку роздавала стара і ласкава мати: тарілки вистачало на кожну пару подружжя, а маленькі діти, схилившись на коліна батьків, шили пінетки. І я відводив очі від цих патріархальних сцен, які нагадували мені останні щасливі дні моєї молодості....
Обід, як завжди, був соковитим і приправленим розмовами, з яких випливало, що Брауліо і Жозе нетерпляче чекають
