Що більше я їх застосовував, то більше вони росли – точнісінько як м’язи. Помітивши порожняка, я вже міг за ним стежити, і якщо правильно зосередитися, то міг передбачати його наступний крок, більше відчуваючи, ніж знаючи, ідучи за тваринним інстинктом. Я відчував певну втіху від того, що дізнався дещо про свою особливість без жодних можливостей навчатись, крім здобувати знання з досвіду. Але навчався я не в безпечному контрольованому середовищі. Тут не було загорож, які б утримали мій м’яч від падіння в канаву. Кожна моя помилка призвела б до миттєвих і смертельних наслідків – як для мене, так і для моїх супутників. Мене непокоїло, що решта можуть повірити в мої надздібності – а ще гірше, у них міг повірити я сам. І я знав, що тієї ж миті, як я стану самовпевненим, – тієї самої миті, як я перестану мочитися в штани від страху перед порожняками, – станеться щось жахливе.
Може, і на краще було, що співвідношення жаху й самовпевненості в мене було рекордно нерівним. Десять до одного, я б сказав. Поки ми йшли, я поклав руки в кишені, бо боявся, що інші побачать, як вони тремтять.
– Дивіться! – раптом зупинилася посеред стежки Бронвін. – Хата у хмарах!
Ми вже були на середині шляху до вершини кряжа. Високо вгорі, віддалік, виднілася споруда, яка, здавалося, балансувала на краю пасма хмар. Коли ми вибралися на пагорб, то хмари розступилися й перед нами постав весь будинок. То була дуже маленька хатинка, і стояла вона не на хмарі, а на величезній вежі, збудованій всуціль із залізничних шпал, поставлених одна на одну. Уся ця конструкція височіла посеред порослого травою плато. Таких чудернацьких рукотворних споруд мені ще бачити не доводилося. Довкола неї на плато були розкидані хижки, а на дальньому краю видно було клаптик лісу, але на нього ми уваги не звернули – усі погляди було прикуто до вежі.
– Що це таке? – пошепки спитав я.
– Сторожова вежа? – висловила здогад Емма.
– Місце, з якого запускають літаки? – припустив Г’ю.
Але літаків ніде не було, як і жодного натяку на злітну смугу.
– Може, то місце, з якого запускають цепеліни, – озвався Мілард.
Я згадав старий фільм про те, як безталанний «Гінденбург» сідав на верхівку нібито радіовежі (не надто вона й відрізнялася від тієї, яку ми бачили перед собою), і поза шкірою пробіг мороз. А що, як це була база для дирижаблів, які полювали на нас на узбережжі, і ми, самі того не відаючи, забрели в кубло витворів?
– А може, це хатка, у якій живе імбрина, – сказала Оливка. – Чому всі постійно, одразу й негайно роблять найжахливіші припущення?
– По-моєму, Оливка діло каже, – підтримав її Г’ю. – Тут нема чого боятися.
І одразу ж йому відповіли – голосним нелюдським гарчанням, яке, здавалося, вирвалося з тіні, що панувала біля підніжжя вежі.
– Що це було? – спитала Емма. – Знову порожняк?
– Сумніваюся. – Чуття в мені рівномірно згасало.
– Не знаю і знати не хочу, –
