еліксир – з допомогою Буркуна на його відставлених убік великих пальцях. Зовсім скоро вони повернулися з мискою якогось варива, що нагадувало брудну воду після миття посуду. Щойно Клер випила все до останньої краплинки й знову заснула, тварини влаштували для нас скромну учту: кошики свіжого хліба, печених яблук і зварених круто яєць (не вибухових). Усе це подали нам до рук, бо тарілок, виделок і ножів у них не було. Я й не усвідомлював, як зголоднів, поки менш ніж за п’ять хвилин не поглинув три яйця й хлібину.
Наївшись, я відригнув, витер рота, підвів погляд і побачив, що всі тварини зацікавлено нас роздивляються. Їхні очі були такі жваві, у них світився такий розум, що я трохи заціпенів і мусив побороти всеохопне відчуття, що я сплю і все це мені сниться.
Біля мене їв Мілард. Я розвернувся до нього і спитав:
– А ти раніше чув про те, що існують дивні тварини?
– Лише з дитячих казок, – з повним хліба ротом відповів він. – Як дивно, що нас привела до них саме така казка.
Лише Оливку, здавалося, побачене нітрохи не збентежило. Може, тому, що вона була ще дуже маленька (принаймні частково) і відстань між казками та реальним життям не видавалася їй такою неосяжною.
– А де інші тварини? – спитала вона в Едисона. – У казці про Катберта були ходуленогі ведмегрими й двоголові рисі.
Щойно прозвучали ці слова, як урочистий настрій тварин мов рукою зняло. Буркун сховав обличчя у великих лапах, а Дідра зітхнула з тихим іржанням.
– Не питай, не питай, – і вона опустила довгасту голову. Але було запізно.
– Ці діти допомогли нам, – промовив Едисон. – Вони заслуговують на те, щоб почути нашу сумну історію, якщо в них є таке бажання.
– Якщо ви не проти нам розповісти, – кивнула Емма.
– Я люблю сумні історії, – сказав Єнох. – Особливо ті, у яких принцес пожирають дракони і в кінці всі вмирають.
Едисон прокашлявся.
– У нашому випадку радше навпаки – принцеса з’їла дракона, – сказав він. – Останні роки були важкими для таких, як ми, а перед тим було кілька важких століть. – Пес крокував туди й назад, і голос у нього набув урочистості, як у проповідника. – Колись давно в цьому світі було повно дивних звірів. У дні Алдінна на Землі було більше дивних тварин, ніж дивних людей. Такого розмаїття форм і розмірів ви й близько собі уявити не зможете: кити, що вміли літати, як птахи, хробаки завбільшки з будинок, собаки, вдвічі розумніші за мене, хоч у це й важко повірити. У деяких були свої царства, очолювані звірями-правителями. – В очах у пса промайнула ледь помітна іскра, неначе він був такий старий, що пам’ятав світ таким. Він глибоко зітхнув, іскра згасла, і він повів далі. – Але нині наша чисельність не становить навіть дрібної частки від того, що було раніше. Ми майже вимерли. Хтось із вас знає, що сталося з дивними тваринами, які колись населяли світ?
Ми мовчки жували, присоромлені через те, що не знали.
– Що ж, – сказав він. – Ходімо, я покажу. – Він вибіг на сонце
