кілька тижнів після того, як прибула до нас, а потім переселилася в цю землю навіки.
Я передав книжечку по колу. Усі, хто бачив фотографію, зітхали, чи хитали головами, чи щось гірко бурмотіли собі під носа.
Едисон перейшов до іншої могили.
– Ще величнішою була Ка’аб Магда, – сказав він. – Дикозвір з вісімнадцятьма бивнями, вона блукала контурами в Зовнішній Монголії. І була колосально лячна! Земля двигтіла під копитами, коли вона бігла. Кажуть, вона навіть переходила Альпи з військом Ганнібала у двісті вісімнадцятому році до нашої ери. А кілька років тому її застрелив якийсь мисливець.
Буркун показав нам знімок літньої огрядної жінки, яка мала такий вигляд, ніби щойно повернулася з африканського сафарі. Вона сиділа в химерному кріслі, зробленому з бивнів.
– Не розумію, – сказала Емма, роздивляючись фото. – А де Ка’аб Магда?
– На ній сидять, – відповів Едисон. – Мисливець зробив з її бивнів крісло.
Емма мало не впустила альбом.
– Це огидно!
– Якщо це вона, – Єнох постукав по фотографії, – то хто похований тут?
– Крісло, – сказав Едисон. – Яке печальне марнування дивного життя.
– Це кладовище повне історій, схожих на Магдину, – сказав Едисон. – Пані Королик хотіла, щоб цей звіринець був ковчегом, але врешті-решт він став усипальницею.
– Як і всі наші контури, – додав Єнох. – Як і саме царство дивних. Невдалий експеримент.
– «Цей звіринець конає», – часто повторювала пані Королик. – Голос Едисона став тоншим, бо він копіював її. – «А я безсилий спостерігач на довгому похороні!»
Від згадки про неї очі Едисона зволожилися, але досить швидко сльози висохли.
– Вона дуже любила вистави.
– Будь ласка, не говори про нашу імбрину в минулому часі, – попросила Дідра.
– Любить, – виправився він. – Пробачте. Любить вистави.
– На вас полювали. – Еммин голос тремтів від хвилювання. – Саджали в клітки й відправляли в зоопарки.
– Так, як робили мисливці в казці про Катберта, – нагадала Оливка.
– Так, – кивнув Едисон. – Деякі істини легше донести у формі міфу.
– Але Катберта не існувало, – сказала Оливка, потроху починаючи розуміти. – Велетня не було. Лише птаха.
– Дуже особлива птаха, – уточнила Дідра.
– Ви переживаєте за неї, – зауважив я.
– Авжеж, переживаємо, – кивнув Едисон. – Наскільки мені відомо, пані Королик – єдина імбрина, яку ще не викрали. Вона дізналася, що її викрадених сестер вивезли в Лондон, і полетіла на допомогу, не вагаючись і не думаючи про власну безпеку.
– І про нашу теж, – пробубоніла Дідра.
– Лондон? – перепитала Емма. –
