якщо вона сильна.
Шепіт і зойки. Ми всі пополотніли.
– Це точно? – спитала Емма. – Ви цілковито, абсолютно в цьому впевнені?
– Я вже бачив таке раніше. – Едисон побрів до маленької сови, яка сиділа на гілляці поблизу. – Наша Олівія була молодою імбриною, але під час навчання з нею стався жахливий нещасливий випадок. Її привезли до нас через п’ять днів. Ми з пані Королик зробили все, що від нас залежало, аби її повернути, але допомогти їй не вдалося. Це було десять років тому. Відтоді вона така.
Сова мовчки на нас дивилася. У ній не було іншого життя, окрім тваринного. Про це говорили її тьмяні очі.
Емма підвелася. Здавалося, вона хоче щось сказати (я надіявся, щоб згуртувати нас, підштовхнути до дій якоюсь полум’яною промовою). Але вона не змогла видушити ні слова. Проковтнувши ридання, Емла побрела геть.
Я гукнув її, та вона не спинилася. Решта просто проводжали її поглядами, приголомшені страшною новиною, а ще більш приголомшені очевидною Емминою слабкістю й нерішучістю. Вона так довго зберігала відвагу перед лицем усіх цих подій, що ми стали сприймати це як належне. Але вона не була куленепробивною. Вона була людиною, нехай і дивною.
– Пане Джейкобе, краще поверніть її, – сказала мені Бронвін. – Нам не слід тут залишатися надовго.
Емму я наздогнав біля краю плато. Вона стояла й дивилася на краєвид унизу: положисті зелені пагорби спускалися до далекої рівнини. Вона чула, що я підходжу, але не обернулася.
Я дочовгав до неї та замислився над тим, що б його такого втішного сказати.
– Я знаю, що ти злякалася, і… і три дні – це не так уже й багато, але…
– Два дні, – виправила вона. – Може, два дні. – Губа в неї затремтіла. – І це навіть не найгірше.
– А що може бути гірше? – жахнувся я.
Емма вперто боролася зі слізьми, що підступали, але тієї миті сили раптово полишили її і вона здалася: осіла на землю й зайшлася плачем. Я став навколішки й обійняв її за плечі. Так ми й сиділи.
– Мені дуже шкода, – тричі повторила вона. Її хрипкий голос був як розкошлана мотузка. – Не треба було тобі залишатися. Я не повинна була тобі дозволяти. Але я була егоїсткою… такою страшною егоїсткою!
– Не кажи так. Я тут. Я тут і нікуди не піду.
Після цих слів вона заридала ще сильніше. Я притисся губами до її лоба і цілував, аж поки буря сліз не вщухла й ридання перейшли у схлипування.
– Будь ласка, не мовчи, – попрохав я. – Скажи, що таке?
За хвилину вона сіла рівно, витерла очі й спробувала себе опанувати.
– Я мала надію, що мені ніколи не доведеться це казати. Що це не матиме значення. Пам’ятаєш, я казала тієї ночі, коли ти вирішив піти з нами, що тобі, може, більше не вдасться повернутися додому?
– Звісно, пам’ятаю.
– Дотепер я не розуміла, наскільки це правдиво. Боюся, що я прирекла тебе, Джейкобе, мій милий друже, на коротке життя
