мою руку долонею і м’яко сказала:
– Якщо правда те, що кажуть звірі, й імбрин викрали, скоро навіть цього не буде. – Вона взяла у долоню трохи землі й пустила за вітром. – Наші контури закриються без імбрин, бо не буде кому їх підтримувати в належному стані. Витвори використають імбрин, щоб відтворити той свій клятий експеримент, і тоді скрізь знову настане тисяча дев’ятсот восьмий рік. І одне з двох – або вони зазнають невдачі й від світу залишиться тільки димна вирва, або їм вдасться стати безсмертними, й тоді над нами запанують чудовиська. Хоч так, хоч так, невдовзі нас лишиться менше, ніж дивних тварин! Я втягнула тебе в цю безнадійну халепу – і заради чого?
– Просто так нічого не буває, – відказав я.
Я повірити не міг, що ці слова зірвалися з моїх уст, та щойно вони прозвучали, я відчув їхню істинність – вони резонували в мені гучно, як дзвін.
Я потрапив сюди не просто так. Мені судилося не просто бути, а зробити щось – і це вже напевно не означало тікати чи здаватися тієї самої миті, коли становище ставало страшним і неможливим.
– Я думала, ти не віриш у долю, – сказала Емма й скептично поглянула на мене.
Я й не вірив (ну, тобто не надто вірив), але як описати те, в що я таки вірю, точно не знав. Я згадав ті казки, які розказував мені дід. Вони були сповнені дивовиж і пригод, але крізь них червоною ниткою проходило щось глибше – відчуття незмінної величі. Дитиною я більше уваги звертав на те, як дідо Портман описує чарівний острів і дивних дітей із фантастичними здібностями, але серцем його розповідей завжди була пані Сапсан і те, як вона допомогла йому в хвилину найбільшої скрути. В Уельс мій дід приїхав маленьким наляканим хлопчиком, який не володів мовою, хлопчиком, на якого полювали монстри двох типів: ті, що зрештою винищили більшу частину його сім’ї, та інші, по-мультяшному гротескові, не видимі для всіх, крім нього, ті, які, здавалося, були втіленням його нічних кошмарів. Пані Сапсан сховала його від тих загроз, дала йому притулок і допомогла відкрити справжнє єство – вона врятувала йому життя, подарувавши життя моєму батьку, а далі – й мені. Батьки народили мене, виховували, любили, й за це я був у боргу перед ними. Але якби не велична доброта і самозречення пані Сапсан у ставленні до мого діда, я не народився б узагалі. Так я потроху повірив у те, що мене привела сюди потреба віддати борг – свій, батьків і дідів теж.
Я пояснив, як зміг.
– Ідеться не про долю. Просто я думаю, що у світі таки існує рівновага, і часом сили, яких ми не розуміємо, втручаються, щоб врівноважити шальки терезів. Пані Сапсан врятувала мого діда, і тепер я тут, щоб допомогти врятувати її.
Звузивши очі, Емма повільно кивнула. Я не розумів, погоджується вона зі мною чи обдумує, як би поввічливіше сказати, що я з глузду з’їхав.
А потім вона мене обійняла.
Пояснювати далі не було потреби. Вона все зрозуміла.
Вона теж завдячувала пані Сапсан життям.
– У нас
