подальші дії було марною втратою часу. Я подивився на Емму, шукаючи підтримки, як часто це робив. Але вона понуро дивилася на пляж. Скам’янілий пісок переходив у низькі дюни, на яких коливалася меч-трава. Далі починався ліс: непроникна з вигляду зелена перепона, що простиралася в обидва боки, скільки погляд сягав. Коли Емма послуговувалася своєю нині втраченою картою, ми тримали курс на портове містечко, та після того, як налетів шторм, ми вже не думали ні про що інше, крім як дістатися суходолу. Ніхто не зміг би сказати, наскільки ми відхилилися від курсу. Ніде не видно було ні доріг, ні дороговказів, ні навіть пішохідних стежок. Сама лише глушина.
Насправді, звісно, нам не потрібні були жодні карти, дороговкази чи ще щось. Нам потрібна була пані Сапсан – здорова, зцілена, та пані Сапсан, яка напевно знала, куди нам іти і як туди безпечно дістатися. Бо та, що зіщулилася перед нами, розгорнувши пір’я віялом на валуні, щоб посушити, була зломлена, як її крило, що тривожним клином висіло донизу. Я бачив, що дітям боляче дивитися на неї таку. Вона була для них матір’ю, берегинею. Вона була королевою їхнього маленького острівного світу, а тепер не могла ні говорити, ні створювати часові контури, навіть літати не могла. Вони дивилися на неї та з гримасами болю відверталися.
Сама пані Сапсан не відводила очей від свинцево-сірого моря. У їхній темній глибині застиг невимовний смуток.
«Я не виправдала ваших сподівань», – неначе промовляла вона.
До нас, петляючи на кам’янистому піску, поверталися Горацій і Фіона. Вітер штормовою хмарою роздмухував сплутане Фіонине волосся, а Горацій пересувався підстрибом, притискаючи обома руками циліндр, щоб той не злетів з голови. Якимось дивом він примудрився не загубити його під час нашої морської майже-катастрофи, хоча тепер на циліндрі з одного боку красувалася вм’ятина, мов на погнутій трубі глушника. Та Горацій однаково не хотів його викидати: єдину річ, яка, за його словами, пасувала до його поплямованого брудом, просяклого водою, чудово пошитого костюма.
Повернулися вони з порожніми руками.
– Дерева ніде немає! – пожалівся Горацій, коли вони підійшли до нас.
– А в лісі дивитися не пробували? – ущипливо поцікавилася Емма, показуючи на темну смугу дерев за дюнами.
– Там страшно, – відповів Горацій. – Ми чули сову.
– Відколи це ви боїтеся птахів?
Горацій знизав плечима і втупився у пісок. Та потім Фіона тицьнула його ліктем, і він наче прийшов до тями.
– Але ми знайшли дещо цікаве, – сказав він.
– Сховок? – спитала Емма.
– Дорогу? – спитав Мілард.
– Гуску, щоб засмажити на вечерю? – з надією спитала Клер.
– Ні, – відповів Горацій. – Надувні кулі.
Спантеличені, всі ненадовго позамовкали.
– Які надувні кулі, ти про що? –
