зізнався я.
– А наскільки близько вони мають бути? – уточнив Мілард. – Якщо на відстані кількох метрів, то ми будемо в їхньому діапазоні пожирання. Нам треба, щоб ти їх відчував на значно дальшій відстані.
– Я ще не перевіряв, якщо чесно, – сказав я. – Усе це для мене новина.
Єдиний порожняк, з яким я мав справу, – монстр доктора Ґолана Мальтус, потвора, яка вбила мого дідуся, а потім мало не втопила мене в Кернгольмській трясовині. Як далеко він був, коли я вперше відчув, що він мене переслідує, причаївся біля мого будинку в Інґлвуді? Дізнатися тепер було неможливо.
– Однак твій талант можна розвивати, – сказав Мілард. – Здібності дивних трохи схожі на м’язи – що більше ти їх тренуєш, то більші вони ростуть.
– Це маячня! – вигукнув Єнох. – Невже ви всі в такому відчаї, що ладні все поставити на нього? Та він же хлопчисько – м’якотілий нормальний, у нього знань про наш світ – як у зайця хвіст!
– Він не нормальний, – скривилася Емма, наче то була пряма образа. – Він один із нас!
– Туфта і дурня! – загорлав Єнох. – Те, що в його венах тече трохи дивної крові, не робить з нього мого брата. І вже точно не робить його моїм захисником! Ми не знаємо, на що він здатен. Та він, мабуть, відчуття порожняка на відстані п’ятдесяти метрів од кишкових кольок не відрізнить!
– А хіба не він убив одного з них? – нагадала Бронвін. – Встромив межи очі ножиці для стрижки овець! Коли ти востаннє чув про такого молодого дивного, який зробив би щось подібне?
– Такого не було з часів Ейба, – подав голос Г’ю, і за згадки про мого діда всі діти шанобливо замовкли.
– Я чула, він якось прикінчив одного голими руками, – сказала Бронвін.
– А я чув, він убив одного спицею для плетіння і мотузкою, – додав Горацій. – Хоча насправді мені це наснилося, а отже, це точно правда.
– Половина цих історій – небувальщина, і з кожним роком вони стають усе небувалішими, – сказав Єнох. – А той Ейбрахам Портман, якого я знав, ніколи й пальцем не поворухнув, щоб нам допомогти.
– Він був прекрасним дивним! – вигукнула Бронвін. – Відважно воював і вбив безліч порожняків заради нашої справи.
– А ще він утік і покинув нас у тому будинку, як біженців, поки сам волочився за жінками по Америці, зображаючи героя!
– Ти сам не розумієш, що верзеш, – почервоніла від гніву Емма. – Спрощуєш усе. Так не можна.
Єнох знизав плечима.
– Та нехай, тепер усе це не має значення, – сказав він. – Хоч би що ви там думали про Ейба, цей хлопець – не він.
Тієї миті я ненавидів Єноха, проте не міг винити в тому, що він у мені сумнівається. Як могли решта дітей, котрі так впевнено й зріло користувалися своїми здібностями, беззастережно вірити в мої уміння – у те, що сам я тільки починав розуміти та й про що дізнався лише кілька днів тому? Здавалося, не має значення, чий я
