і, коли закінчили обмивати, із вдячністю поплескуючи по плечу, мовив:
– Дзенкую, Стасе! Лячно мені було!
Незабаром прийшла служниця Сташка, як її назвав конюх, і повідомила:
– Вечером всі побіля пана Бронека, канонік заказані праца!
Нові знайомі обмили один одного від бруду і заспішили до панського будинку, де отець канонік відспіває загиблого Бронека.
Три дні Іван пробув у Дралєвських, допомагаючи в панських клопотах. Їздив зі слугами на пошук тіл забитого візничого та супровідного на тому нещасливому виїзді до рідні пані Павліни, знайшли та поховали з честю, відповідно до католицького обряду.
На четвертий день слуги прийшли проводити Івана до старого Генрика Дралєвського, який чекав на нього у себе в будинку. Старий Дралєвський вигляд мав молодцюватий, але було видно, що події останніх днів підкосили його здоров’я. В довгій розмові він розпитав про смерть сина, Івану довелось прикрашати обставини останніх хвилин життя його сина. Далі розмова пішла про Іванове життя, і він впевнено розповів про життя Стаса, який був слугою у панів Важинських у Бондижі під Замостям. Іван відчув, що розмовою пан Генрик залишився задоволений, і наприкінці звернувся до пана з проханням залишити їхню садибу та їхати до Варшави, де він сподівається влаштувати своє життя як фахівець з верхових коней. Пан Генрик доброзичливо кивнув головою і мовив, що завтра він усе вирішить по-доброму.
Після вечірнього облаштування стайні та доглядання коней Іван зі Штефаном полягали на траву побіля криниці, і Штефан несподівано сказав:
– Стасе, а пан наказав пильно оглянути збрую і сідло на твоєму Багряному.
Іван замислився, а тоді ніби знехотя запитав:
– То і що ти там угледів на моєму Багряному?
Штефан хитрувато посміхнувся і задоволено відповів:
– А що було глядіти? Збруя польська, і сідло на наш лад, а кінь у тебе добрий, панський…
Через якийсь час, помовчавши, додав:
– Пана бере сумнів, ти ж русин…
– Русин. То й що? Я з малолітства при Важинських, бо сиротою лишився, а вони мене прихистили, – сумно відказав Іван, і обоє замовкли.
Другого дня пан Генрик робив огляд обійстя після кількаденної перерви і сам підійшов до Івана, який саме порядкував коло верхового жеребця.
– Стасе, застоялись мої верхові, час уже прогнати їм кров… А ти відклади дорогу до Варшави, у мене пропало двоє гарних помагачів, а коні мають потребу в людських руках… – сумно мовив пан, дивлячись поверх голови Івана.
Від цих слів Іван внутрішньо напружився, гарячково думаючи, як йому відповісти.
– Воно можна було б, заробіток мені он як потрібен. Уже багато часу, як панів моїх не стало, нікому дбати за мене, – відповів Іван і перехрестився, бо згадав небіжчиків.
Конец
