з часів навали Тамерлана. Звісно, що ладу в цьому було мало і багато люду йшло воювати не заради волі русичів, а з бажанням поживитися за рахунок поваленої Речі Посполитої. Коли чутки про величезне військо, яке насувається на Річ Посполиту, дійшли до глибин Польщі, кожен поляк закляк, страхаючись за своє життя і взагалі за існування держави.
Очолити військову кампанію 1649 року Ян Казимир, зі згоди сенату, доручив Фірлею, каштеляну белзькому, чоловіку зі славного роду та з реформаторськими сповіданнями. А помічниками при ньому були Остророг, вчена людина, та Лянцкоронський. Короля підтримувала в цьому партія Потоцького. Всі вірили, що Фірлей при поверненні з полону князя поступиться йому гетьманством над Україною-Руссю.
Наприкінці травня польський король Ян Казимир після рішення сенату призначив збір війська поміж Горинню та Старокостянтиновом. На початку червня військо Фірлея там і отаборилося, а загони Лянцкоронського стали побіля містечка Купель, у верхів’ях річки Південний Буг. У кінці червня польський король зібрав своє військо поблизу Любліна й очолив його особисто. На цьому етапі війни польські війська завдали декількох поразок повстанським полкам. Незабаром, у середині червня, до основного війська приєднався Ярема Вишневецький, переборовши гординю від невизнання його заслуг у захисті Речі Посполитої. На військовій раді вибрали найзручніше місце для захисту Збаража, де стояла міцна фортеця, а саме місто з трьох боків було оточене водою…
Переяславські випробування
Іван Яровий ніс повинність до темної ночі, та, коли приходив до своєї хати, мав за те велику винагороду. Тільки почується тупіт Гнідка, Марія напівроздягненою випурхувала надвір і ще до порога стрічала свого мужа. Іван поважно змітав сніг з чобіт і квапливо заходив у сіни, де вже обіймав Марію. Пропустивши її до господи, лагідно дорікав:
– Рідненька, не гасай роздягненою… Боронь Боже, застудиш нашого малого!
Та вона на це не зважала. Хутенько допомагала йому скинути кожух і, підвісивши його на сволоку, бралася стягувати чоботи та ставила сушитися ближче до печі, що пашіла жаром. Бували дні, коли Іван являвся пізно, весь забрьоханий багнюкою. Вони вдвох спочатку приводили до ладу Гнідка, а тоді вже доходила черга й до чоловіка. Срібко, що весь час був у затишній стайні, зі співчуттям поглядав у бік верхового Іванового коня Гнідка та самого господаря.
Інколи Марія прокидалася вночі від якогось бурмотіння Івана польською мовою і тоді занепокоєно клала долоню на чоло, вивіряючи, а чи не гарячка дістала її милого. Якось уранці Марія запитала:
– Козаче мій, а звідки ти знаєш мову поляків, що ночами почав по-їхньому щось плести?..
Іван здивовано подивився на неї і зі сміхом відповів:
– Збираюся до Кракова за гостинцями для вас з малюком. Треба ж
