вітер не завіяв, піском не замів, – сказала Мелашка. – А може, ти оце підеш за ту діброву та й занесеш навіки свою любу розмову?
– Не бійся, Мелашко, я тебе не покину! Післязавтра виходь на вулицю. Я прийду, хоч маю пропасти. Прощай, моя мила, краща од золота, краща од сонця, – сказав Лаврін і поцілував Мелашку, наче впік її душу своїми гарячими устами.
Лаврін прийшов додому вже світом і ліг спати в повітці. Вже всі повставали, а Лавріна не було видно. Вже сонце високо підбилось угору. Батько знайшов Лавріна в повітці і не міг добудитися.
– Десь Лаврін блукав цілу ніч, – сказав Кайдаш жінці. – Ходить коло роботи, мов п’яний, і походя спить.
– На вулиці гуляв, – сказала Кайдашиха.
Минув день, минула ніч, а на другу ніч Лаврін знов майнув у Бієвці темної ночі при ясних зорях. Мелашка знов до його вийшла, і знов він вернувся світом додому, знов не виспався і так ізнемігся, що, без сорому казка, пішов по обіді в клуню, ліг у засторонку на соломі й спав до самого вечора.
– Занапастив себе парубок! – бідкався Кайдаш. – І де ти бродиш, де ти волочишся цілу ніч? – питав Лавріна батько.
– Там де й ви волочилися, як були парубком, – сказав Лаврін.
Лаврін ходив у Бієвці до Мелашки через день і зовсім розледащів. Без Мелашки йому став світ немилий. Йому стала немила мати, став немилий батько, стало погане село. Як тільки наставав вечір, як тільки висипали зорі на небі, його тягло в Бієвці. Він не зводив очей з тих гір та лісів за Россю, де стояли Бієвці.
– А що, жінко, настають жнива, а з нашого Лавріна не буде ніякої роботи, – говорив Кайдаш до жінки. – Ходить по садку, неначе напившись отрути.
– То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружити. Але де його брати собі невістку в нашому селі, коли вже ось маємо одну сатану в хаті. В цих Семигорах усі дівки тепер, мов чорти.
– То оженимо його будлі-де: хіба нема більше сіл на світі, – сказав батько.
Мати пішла в садок, де під яблунею лежав Лаврін.
– Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить, чи ти щось на думці маєш?
Лаврін мовчав, тільки рукою махнув. Його очі дивились у зелену гущавину з яблунь та черешень.
– Я оце говорила з батьком за тебе. Батько хоче тебе оженити. Посилай, сину, старостів до Катрі Головківни. Катря тиха дівчина й гарна, мов калина процвітає.
– Правда, що процвітає, як макуха під лавкою. Нема мені в Семигорах пари.
– А до кого ж ти ходиш на вулицю?
– Та я, мамо, ходжу на вулицю аж у Бієвці.
– Аж у Бієвці! – крикнула мати і в долоні плеснула.
– У Бієвці, мамо! Там набачив я дівчину! Брови чорні, очі карі – любо подивитися; личко, як калина, а як гляне, засміється, в мене серце в’яне.
– Та, про мене, шли старостів і в Бієвці… Чия ж вона дочка?
– Балашова. Її звуть Мелашкою.
– Чи ти ж
