. І ще краще, що герої не знають, що вони герої. Багато – і не дізнаються.
ПЕРЕД ТИМ ЯК ПОЧАТИ
11: 30
23 лютого 2014 рік
Сигнал. Ще раз. Приїхало таксі і це значить, що я знову не встигаю. Спускаюся вниз і по дорозі застібаю куртку. Кажу сестрі, що таксі вже чекає. Відкриваю двері. В машині бачу подругу дитинства з бабусею і таксиста. За хвилину приходить моя сестра. Машина рушає з місця.
Щось говорять, а я вже не в машині. Десь далеко… там, де не чути слів.
Мене огортає дивний спокій. Це той спокій, який не дасть заснути вночі, який змусить мене думати і прокручувати сьогоднішній день по секунді. Ну що ж нехай буде так. Нехай буде спокій.
Ми приїхали. Стільки людей біля Святоуспенської Церкви в Збаражі ще не було. Це я можу сказати точно. Я і моя сестра заходимо в магазин. Хочемо купити квіти. Заходимо, а квітів немає. Люди розкупили. Йдемо в універмаг. Там на другому поверсі ми купуємо гвоздики і забираємо останній букет блакитно-жовтих маргариток. Продавщиці говорять, що закривають магазин. Всі йдуть на похорон.
Ми приходимо. Біля церковних воріт стоять двоє. Дівчина та хлопець одягнені в комуфляж. Це побратими Устима.
Хочемо зайти в церкву, але не можемо зрозуміти, в яку колону ставати. Людей дуже багато. Стоїмо в колоні. Священники говорять якісь слова. Однокласниця Устима читає вірш. Людей стає все більше. Багато хто приходить, стає поруч, інші штовхаються і пробираються на перед. Навіть зараз дехто не може просто постояти і не штовхатися. Всі хочуть зайти в церкву. Колона рухається дуже повільно. Важко зрозуміти, що відбувається навколо. Люди ходять взад і вперед. Чорні шапки, хустини, заплакані очі.
Я уникаю поглядів інших людей і бачу, що люди також уникають мого погляду. Колона рухається повільно. Ми стоїмо посеред подвір'я. Я вже можу бачити вхід у церкву. Раптом усвідомлюю, що не хочу заходити, що не зможу там бути, але вороття назад немає, мене оточують люди. Я не можу вийти. Йду. Ми заходимо всередину. В церкві жарко. Дуже багато людей. Ми йдемо. Я вже бачу труну, в якій лежить Устим, і намагаюся не дивитися на його обличчя. Дивлюся прямо. Бачу його фотографію. Він сміється. Молодий, повний життя. Опускаю очі і бачу труну, він лежить обличчям до вівтаря. Бачу його русявий чуб і руки складені на грудях. Руки, якими він будував барикади і боровся за те, в що вірив. Боровся за свої мрії, за своє майбутнє. Він накритий прапором. В головах лежить калина, а я все рівно не дивлюся на обличчя в труні. Не можу. Поглядом зустрічаюся з його дідом. І не витримую того погляду. Опускаю очі, так ніби відчуваю в чомусь вину, вину в тому, що жива. Навіть не наважуюся подивитися на його маму і тата. Беру образок з його грудей, цілую, кладу квіти біля його ніг і йду. Квіти ніяк не кладуться. Дідусь Устима підказує куди покласти квіти. Я слухаю. Тепер я йду до виходу. Туди, де свіже повітря. Добре, що я зайшла. Добре, що віддала йому честь. Так, як вміла, по – своєму, але я це зробила.
Виходжу. Тут. на повітрі, дихається легше. Стою, дивлюся на людей. Я ще ніколи не бачила стільки людей в церкві. Люди всюди. Починається похорон. Чути схлипування. Священники читають молитви, Євангеліє і проповіді. Лунають запитання чи є бажаючі висловитися.
Я не пам'ятаю, про що вони говорили. Були слова про те, що Устим прощається з мамою, татом, сестричкою і дівчиною. Були слова про те, що він просить пробачення в рідних, друзів викладачів. Я чую ці слова і думаю «Чому вони не говорять про ЛЮБОВ?». В церкві, в труні лежить дев'ятнадцятирічний юнак, який по суті ще не встиг дізнатися яке ж воно на смак, життя. Молодий чоловік, який помер за любов до Батьківщини. Чому лунають слова пробачення і прощання, а не лунають слова любові.
Він любив свою маму. Дуже любив, так люблять діти своїх матерів, на жаль, йому вже ніколи не доведеться говорити своїй мамі і рідним про те, як сильно він їх любить. Там, в церкві, стоїть його дівчина. Вона його кохає і завжди буде пам'ятати. І я знаю, що і він кохає її і завжди буде. Вона стала коханням його життя.
Юнак, який лежить в труні, вже не зможе сказати про те, як сильно він їх любить, як сильно любить життя. Про це я сказала в своїй голові. В моїх думках він чітко вимовляв слова любові.
Священник ще раз запитує про те, чи є бажаючі ще щось сказати про Устима чи для нього. Настає тиша.
Голос повідомляє, що труну з тілом Устима будуть переносити на кладовище. Каже людям, що потрібно звільнити прохід, щоб юнакам – побратимам Устима винести його з церкви, каже формувати колону, закликає людей нести квіти і дзвонити в дзвони.
Я стою біля дзвіниці, мені на очі падає блакитно-жовте полотно прапора. Я відкидаю його, а воно наполегливо лягає на очі. Дзвони лунають. Проходом рухається колона. Спочатку йдуть молоді дівчата і хлопці з оберемками квітів, з вінками, потім хлопці несуть прапор, потім виносять труну. Натовп душать сльози. Жінки і чоловіки плачуть. В людей червоні від сліз очі. Слідом за труною йдуть
