пішов, хутенько поснідав – і пішов. Там, на тій нашій латці, що над берегом, ще рядочок качанки[21] зостався, треба постинати і до льоху поносити. Така вже цього року тая качанка вродила! Що головка – то як цебрик! – мама то на Дану, то на Степана погляд переводить.
– А ми з татом удосвіта до лісу їздили, по деревину, хочемо сарайчик ще один прибудувати, то натрапили на таку місцину, де зеленичок – хоч косою коси. Ми їх просто на фурманку клали, як друбняк[22], оберемками. От вам трохи приніс. Переберете, то на обід насмажите.
– Дєкую, Степцю! Які ладні зеленички – молоденькі, маленькі, як цвяшки. Що то роботяща дитина! Що то батьків син! Ніч недоспить, ранок недодрімає, а роботу зробить. І деревину привезе, і грибів назбирає, і сусідів уважить. Ото когось щістє жде! Ото щістє! – і зирк на Дану.
Мама аж розквітла, ніби це їй самій раптом таке щастя привалило, лавку рушником білим хутенько обмахує, невидимі порошинки з неї струшує, Степця присісти припрошує. А певно, вона знає, що йому ніколи розсідатися, а я’, а я’, Охрімчуки зроду такі непосидючі, до роботи нарвані, але ж хоч на одну хвильку, хоч для годиться, щоб у хаті старости сідали, бо ж у нас дівка ще не засватана.
– А ми оце з Данцею теж зібралися на город, бульби ще трохи зосталося, тої, що пізніше посадили, бо ранню ми вже викопали.
– То я вам пособлю, а Дана хай із зеленицями порається. З ними треба трохи погаятися, бо ж дрібні і з піском, брав їх купно, не було коли з кожним тим цв’яшком бавитися.
Степцьо схоплюється з лавки, картуза на голову – і в двері. Мама за ним. Але за хвильку повертається, махає кулаком перед самим Даниним носом.
– Тіко спробуй до того анциболота вийти! Тіко стань мені перед ворітьми, щоб уся вулиця бачила, з язика на язик ту вашу здибанку перекочувала. А бодай його чорти вхопили! Хай там собі дзенькає, хай носиться своїм ровером, скіко йому влізе. А ти ніц не чуєш! Сиди собі сидьма і зеленички перебирай. Та помий їх добре, і прополощи два чи й три рази у чистій воді, щоб і справді пісок на зубах не рипів.
Анциболот на ровері – це, звісно ж, Федір. А то ж хто! Але чого це він знов приїхав? Ще ж і місяця не минуло, як вакації закінчилися. І головне: чи приїхав з ним Юрко?
Від самої тільки думки, що Юрко у селі, Дану наче приском обдало. Розстебнула кофтину, обмахнула рушником розпашіле обличчя. А за вікном – дзень-дзелень, дзень-дзелень, дзень-дзелень. А щоб тобі, Лесику-Телесику! Вибігти б, запитати, але ж мама – Дана це точно знає! – від хати очей не відводить. Тільки побачить, зараз же кине копачку і прибіжить. Вона чогось аж нетямиться, як побачить Федора. Каже, той городський «спудент» ще поговір по селі пустить своїм залицянням. А нащо воно їм? То кавалєр – на один шпацєр. В місті такі вольності, мо’, й звичні, але то в місті. А нам такого не треба, ми люди сільські, серйозні.
Може, Федір і справді підбиває клинці, а може, він так з усіма заграє – така вже вдача у нього весела. Дана після тієї зустрічі біля Димчиного хутора якось хутко до нього призвичаїлася, з ним
Качанка – капуста (діалектизм).
Друбняк – хмиз (діалектизм).
