цілує.
– От бачите – на хресті поклялася.
– Та не скажу я тобі ніц нового, такого, щоб його село вже не знало і з язика на язик не поперекидало.
– Але хіба я знаю все те саме, що й село? Якими вони були молодими, як знайшли одне одного? Ну розкажіть, бабуню. Ви-те ж мені як рідна.
– А чого їм було шукати їдне їдного? Росли, щитай, разом. Дубенюки, мами твеї, значиться, родина – на хуторі, он там, під лісом, жили. Теперка на нему твоя тітка Хотинка з Андрієм і з двома меншими їхніми кремпаями. Хутора того война не зачепила, то все так і зосталося на місці. А Ясницькі, тата твого сімня, по вуличному Ясниці, у селі, на самому його кінці, отому, що від лісу, садибу мали. Авжеж, теперка вона не крайня, бо вже за нею цілих два рядки дворів – після войни люди взялися далі хати ставити, от вулиця і вишнурувалася у поле, така рівненька, як бинда. Раніш у селі так не шнурували вулиць, колись кожен шукав собі якусь місцину на горбочку чи коло річки, чи під лісом та й освоювався собі там, зачинав свою господарку, обсаджував її садком. Там, де твій тато виріс, теперка дєдина твоя Степанида з дочкою і внуком.
Бач, Богоданцю, – скіко там тої дороги від хутора Дубенюків до хати Ясницьких? На заячий скік. Ну, мо’, не на їден, а на три заячі скоки. Тож кажу, росли, щитай, разом.
Бабуня твоя Ярина нарваною до роботи була і дівчєт своїх крепко господаркою притісняла. Казала: земля лінюхів не любить, хто валандається тенди-сенди, той злиднем і помре. А померти злиднем – то для неї було найстрашніше. Ще бувало сонце не встане, а вона вже будить Настину і Хотинку. То гуси пасти, то корови виганяти, то зілля нарвати, то бульбу сапати, то бульбу збирати… Їм би ще поспати, сни свої дівоцькі додивитися, а вони вже за роботою.
Як дід твій Улас в Америку подався, Ярина й зовсім на тій господарці глузд стеряла. Дуже вже хотіла доказати, що й без нього дасть усьому лад і в поважні люди виб’ється. Нех він там у своїй Америці знає, що вона і вдома не бідує. Грошики їй Улас таки передавав, і посилки присилав, бо ж не цурався – ні неї самої, ні дочок. Мо’, й метикував собі на старість вернутися на свою землю, але після тої царської войни – як щезник його вхопив, як весняна вода забрала: ні посилок, ні грошей, ні звісточки хоч би коротенької. Чи помер, чи яка вже там причина. Хто ж у ту Америку поїде взнавати?
Дєвчата Американчині ніколи не лінувалися. Що Ярина скаже, те й роблять, куди пошле, туди й ідуть. Слухняні такі, нігди матері слова поперек не скажуть. Але ж у молодих – своя природа. Ти й сама знаєш: і погуляти вельми хочеться, і поспівати, і на прадьонках[33] посміятися, і з хлопцем постояти, пожартувати. А вони на хуторі – як на прив’язі.
Мо’, через те й не пускала нігди дівчєт своїх Ярина на гуляння, що не пасували вони їдна до їдної. Вельми не пасували. Настина – гарєча і шмидка, як вогонь, невеличка, смаглява, чорноока, візігорна, та на лице приязна і на слово гостра. О! Бачила б ти свою маму, як вона дівкою була! А Хотина… Біда та й годі. Носа немає і до балачки – ніяка, мовчить та й мовчить, як мовчанисько. Ну куди такому німакові між люди йти? А як Хотинка
Прадьонки – вечорниці (діалектизм).
