спеціальний приз міжнародного фестивалю DetectiveFEST (проводився в Москві за підтримки ООН).
Навесні 2011 року вийшов в ефір фільм «Катинь: листи з раю», присвячений загибелі польських офіцерів за часів сталінського режиму. Фільм було створено знімальною групою Олексія Бобровникова за підтримки та фінансування посольства Республіки Польща в Україні.
У 2011–2013 роках жив і працював на Кавказі.
Нині працює спеціальним кореспондентом телеканалу 1+1.
Замість передмови
Страх мандрівника
В аеропорту думаєш лише про три речі: про паспорт, про місце, де лежать гроші, і про посадковий талон. Сама думка про втрату хоча б одного з цих атрибутів кидає в холодний піт.
Лише три предмети, але страх загубити їх переслідує тебе щосекунди.
Мандрівник нервово поплескує себе по кишені. Гаманець на місці, але цього замало. Секунду по тому параноїк-повітроплавець крадькома зазирає всередину й великим пальцем, як колоду карт, прогортає хрусткі купюри.
Ніби тут, серед юрмища транзитних аферистів, які летять казна-звідки й куди, чатує злодюжка-телепат, здатний обчистити тебе самим зусиллям думки.
Гроші. Паспорт. Посадковий талон…
Саме в аеропорту, як ніде інде, страх втратити ці найголовніші в житті папірці буває таким концентрованим.
У своєму звичному ареалі проживання, на суші, ми звикли турбуватися одночасно про тисячі речей: про залишки на карткових рахунках, про світлофори, про звіти з доставки СМС-повідомлень; про поштові скриньки, зламані чи забуті до них паролі, позавчорашні дзвінки без відповіді.
Проте тут, на станції «земля-повітря», тривога, що мучить подорожнього, змушує його знову і знову бгати в долоні посадковий талон.
Цей жах набагато сильніший за нав’язливі передчуття авіакатастрофи. Адже мандрівника, який вирушає в довгу путь, лякають аж ніяк не теракти чи турбулентність. Понад усе на світі він боїться повернутися додому…
Маршрут 1
Вік-енд у Тбілісі
Під час якого мене виселяють з готелю і я опиняюся в гостях у правнучки грузинського царя
…Ясное небо Грузии, горный воздух, тень ореховых деревьев гораздо здоровее и приятнее, чем цвет небес зелено-бледный, мшистые болота, и тщедушные елки, и березки большей части русских губерний.
Місто, яке любить тебе
Не знаю, що це – інша концентрація кисню в повітрі, інша формула води? Хмари, які зависли над горами, виглядають твердішими, ніж зазвичай. Чи річ у контрастності?
У Тбілісі твердо стелять хмари. Отже, тут буде м’яко спати?
Забравши паспорт із рук дуже некрасивої, але шляхетної грузинки з теплими очима, я пішов по валізи.
«Tbilisi. The city that loves you», – сповіщає напис на розсувних дверях аеропорту, до яких я штовхаю навантажений речами візок.
Двері відчинилися перед носом.
Переді мною стоїть друг.
– Я повернувся, – кажу йому.
Я не кажу «приїхав».
І так зрозуміло.
Колись, щасливий і безтурботний, я приїжджав до Тбілісі, щоб поділитися цими відчуттями з тими, кого люблю.
Цього разу я повернувся порожнім: ані людей, ані зобов’язань; у мене навіть немає зворотного квитка. Я не знаю, коли назад. Чесно кажучи, навіть не впевнений, чи треба назад узагалі.
– Як ти? – запитує друг.
Щоб відповісти комусь на запитання «Як ти?», слід спершу поставити його собі самому. Поставити і не боятися почути відповідь. Виходячи з магазину й поповнивши рахунок грузинського телефону, я отримав її.
«Як ти?» – повторив, звертаючись до самого себе.
«Неначе відкрив очі – і вдома», – відповів внутрішній голос.
Скучний дворик
– Мы искали для тебя хароший скучный дворик… Хароший тихий дворик, – уточнив мій друг. (Перекладати українською грузина, який говорить російською з кавказською мелодикою, – дуже невдячна справа, тож нехай читач пробачить автору строкатість тексту, сплетеного часто-густо з ниток різних кольорів.)
– Годиться, – відповідаю сміючись.
У перші дні по приїзді я шукав спокійне місце, щоб вивчити матеріали й розробити маршрут.
Мій план – написати цикл репортажів про найвіддаленіші території і традиції, що
