перепитує він.
– Чому? – здивувався я.
– Коли тут хтось міняє житло, зазвичай викликають поліцію, – філософськи зазначає мій друг.
Коли б знали римляни чи веронці, що тбіліські патіо мають назву «італійських», вони б дуже здивувалися: так живуть лише в Грузії.
Сніданок у Тбілісі
Если хотите видеть все видоизменения уличной жизни, то вставайте с рассветом и идите по городу. Утром тихо и спокойно, лавки еще заперты, и потому движения мало. Только грузинские арбы с дровами, привозимые из дальних лесов, наполняют площади. Сонный грузин медленно плетется по улицам с кувшином молока и во все горло кричит дили-рдзе! (утреннее молоко!)
Ранок. Близько десятої. Хтось опановує гру на фортепіано. Права рука – у першій октаві.
Як не дивно, звук не дратує. Чи то учень не настільки бездарний, чи то… Та це ж синтезатор!
З винаходом синтезаторів-самограїв сусіди майбутніх музикантів не посивіють так рано, як у часи стареньких, вічно розстроєних піаніно.
На балконі навпроти молода мати ходить туди-сюди, штовхаючи візочок із нерухомим білим згортком. Раптом сувій оживає. Руки матері хапають це нове, переривчасте джерело звуку. У верхньому регістрі тепер уже обидві руки.
– Мацо-они, малако, творог, яйца, зелень! – кричить жінка, яка розносить по дворах свіжі домашні наїдки.
Тим, хто живе в італійських двориках, а не в дорогих готелях, сніданок подають одразу на стіл.
– У вас є сир? – запитую.
– Ні, сир не ношу. Сир заважкий… Мацо-оні, малако!.. – Усміхнена, вона продовжує соло.
Купую банку мацоні – густого, як сметана, йогурту домашнього приготування.
З гарячим грузинським хлібом, крихтою пряної сванської солі й селянським маслом – це найсмачніший сніданок, який лише можна собі уявити. Що ж до свіжого хліба, то в центрі міста його завжди можна купити в пекарні за рогом.
Базар на Сухому мосту
Щоранку дорогою в бібліотеку проходжу повз тбіліський «Сухий міст».
Це найбільший сувенірний ринок на Кавказі, де розпродають залишки розкоші старовинних княжих родин, а також усілякий мотлох і релікти радянської доби.
Упродовж останніх десятиліть сюди звозять стародавні кинджали (бутафорські й правдиві), шаблі, срібні ложки, глиняні горщики, портрети вождів і картини олією; перстеники, старі люстри, розібрані, продавані по скельцю тому, в кого немає грошей на новий світильник, або ж просто шкода розлучитися з пам’яттю.
– Стариє афіши, пакупаєм стариє афіши!
– Ордєна, мєдалі, ордєна…
– Скільки? – запитує молода, збіса гарненька туристка, схожа на циганку, вказуючи на патронташ, що висить поруч із до дірок протоптаним килимом й мініатюрною дитячою залізницею марки Piko.
– Шістнадцятий! –
