він нагадав героя дуже сумної постановки Резо Габріадзе «Сталінградська битва», що йде в театрі маріонеток, а саме триногого коня, який розмовляє людським голосом.
Тим часом Важа, із виглядом фатальної приреченості (ох, і влаштує йому дружина – зловтішно думав я) сидячи на краєчку мого ліжка, переминався з ноги на ногу. Раніше я не звертав уваги на те, як люди примудряються перебирати ногами сидячи – зараз якраз і був такий унікальний момент.
– До речі, знаєш, як міліція заробляє в Азербайджані? – спитав Важа після довгої паузи.
Я похитав головою.
– Вони здирають гроші з усіх іноземців, які «знімають» повій. Кажуть їм – плати тисячу баксів чи навіть дві – або сідай до в’язниці.
«Он як!» – подумав я.
Я глянув на власника сумної мармизи очима бакинського поліцейського: «Ну, більше тисячі з нього точно не візьмеш…»
– От же ж покидьки, – вимовив я вголос. – А дівчаток вони хоч не чіпають?
– Вай, певно що ні! – відповів Важа. – Вони ж із ними одна банда. Працюють, так би мовити, громадою!
Я скрушно похитав головою.
– До речі, – сказав Важа, розпрямляючи ноги, – моя дружина тобі не сказала, але до нас має приїхати гість. Він забронював це місце вже давно, просто ми забули тебе повідомити.
– Жодних проблем. Я їду за чотири дні. Так що, будь ласка…
– Вибач, але моя дружина помилилася з датою. Гість приїжджає сьогодні…
«Сучий син. Сучий син. Сучий син!» – подумав я, а вголос сказав:
– О котрій годині?
– Десь о п’ятій, – відповів господар хостелу, реклама якого ніколи не з’явиться на сторінках цього путівника.
– Ну що ж, тоді вези мене десь в інше місце… До якогось привітного та обов’язкового господаря! – сказав я, роблячи наголос на слові «обов’язковий».
Зауважу до честі Важі, що він виконав прохання якнайкраще.
Так я познайомився з Кетіно Абашидзе, праправнучкою останнього грузинського царя Іраклія II, і з привидами її будинку.
Жінка, яка не любила галасу
Тут завжди пахне свіжим хлібом і сумішшю пилу й одеколону, як зі старого флакона, що загубився в нетрях бабусиного трюмо.
А у дворі їхнього будинку, в маленькому садку з кількома рожевими кущами й товстезною пальмою, – запах підвалу, полину і свіжозмеленої кави.
– Ти спатимеш на ліжку, на якому спав сам Дюма! – каже господиня.
Одна з головних родинних реліквій – ліжко, на якому, за сімейною легендою, спав автор «Трьох мушкетерів», коли писав у Тбілісі книжку дорожніх нотаток про Кавказ.
«Хм… головне тепер вгадати, де в цьому ліжку “голова”, а де “ноги”. Щоб натхнення письменника передавалося в потрібне місце…» – подумав я.
У кавказьких нотатках белетриста читач знайде безліч згадок про сім’ю Орбеліані, але жодної – про ночівлю в їхньому будинку.
Утім,
