style="font-size:15px;"> На той час у родини Орбеліані вже забрали все: будинки, палаци, вежі, виноградники.
А тепер ще цей «більшовик із рушницею», який вирішив стати їхнім сусідом…
Половина будинку, що залишилась родині, дивиться вікнами на вулицю Абашидзе, названу на честь відомого літературного критика і дідуся Кетіно. Друга половина – на вулицю Джавахішвілі, названу на честь знаменитого історика, профіль якого зображено на банкноті номіналом 5 ларі. Нащадки цього самого Джавахішвілі живуть в іншому крилі, а в прибудовах надворі, колись облаштованих для слуг, – родичі НКВДиста, котрий оселився там не завдяки гостинності господарів, а всупереч їхній волі.
Після довгих пояснень я нарешті починаю розуміти, хто кому родич у цьому дворі.
Наступного ранку, перед сніданком, господиня сказала:
– Я не знаю, як в Україні, а у нас заведено, щоб усі разом сідали за стіл – і гості, і господарі, і прислуга… У вас так само?
Я зчепив зуби і часто закивав.
Згадав про власних родичів, розстріляних більшовиками, і розповів Кетіно («Ай, мурашки по руках», – затремтіла господиня) історію своєї тітки Тетяни, яка повернулася додому після двадцяти років таборів.
Оселившись в заміському будинку, ця жінка від страху перед черговими незнайомими гостями оточила себе шістьма величезними німецькими вівчарками. Старший із псів – Урс – став господарем будинку, який безроздільно правив у маєтку, коли тітка спала чи не мала сили до наказів і розмов.
Я згадав її будинок, де часто гостював улітку. Він, як і будинок Кетіно, був ущерть наповнений світлинами й портретами. Але, на відміну від відносно доглянутого (а як для Грузії – взірцево охайного) особняка Орбеліані, той будинок був геть захаращений і запилений.
Моторошний, узагалі-то, був будинок. А тітка мала зірваний і клекотливий, як у крука, голос, і зрозуміти те, що вона говорила, міг лише її вірний Урс. Голос вона втратила того дня, коли отримала звістку про своє звільнення за хрущовською амністією. І перше слово, яке вона спромоглася вимовити, уже ніхто не зрозумів.
Поговоривши про родичів, ми переходимо до чаю.
Кетіно володіє старовинним рецептом цукерок, якими пригощала гостей свого літературного салону княгиня Орбеліані.
Солодощі приготовані з волоських горіхів, ретельно очищених і перемелених, домашньої карамелі й набору спецій. Господиня ні за що не розкриє їхній секрет, але там вгадується легкий присмак лимонної цедри й дещиця кориці… Густу суміш, скачану в кульки, Кетіно занурює в гарячу карамель, дає їй охолонути, а потім розкладає на крихітних медальйонах із фамільним вензелем.
Із солодощами я повертаюся до кімнати, рятуючи свою порцію від численних членів сім’ї і сусідів, які збіглися на запах. А там – обличчя княгині з одвічною іронією споглядає на мене зі стіни.
Згодом я зустрічав цукерки Кетіно в декількох кафе в Тбілісі. Вони були дещо схожі на оригінал, але мене не полишала думка про підробку.
Я запитав
