style="font-size:15px;"> – Куди ти дивишся? – запитала вона.
– На формуляри, – відповів я і сів напроти. – Оль, я хотів поговорити. У тебе є кілька хвилин?
– Є година, – кинула вона. – Хочеш поговорити про свого брата?
– Точно.
– Ясно. Знаєш що? – Вона різко прибрала ноги, литки знову промайнули перед моїми очима. – Пішли в парк. Тут немає чим дихати. Ти машиною?
– Попуткою, – відповів я.
– Не страшно. У мене скутер.
Ми вийшли, вона замкнула двері на навісний замок, сіла на скутер, той із третьої спроби завівся. Кивнула мені, я сів, легко взявши її за плечі.
– Германе, – повернулась вона, перекрикуючи скутер, – ти коли-небудь їздив на скутері?
– Їздив! – крикнув я у відповідь.
– Знаєш, як руки тримати треба?
Я знічено прибрав руки їй із плечей і поклав на талію, відчуваючи під сукнею її білизну.
– Не захоплюйся, – порадила вона, і ми поїхали.
Парк був напроти, потрібно було всього лише перейти дорогу. Але Ольга промчала вулицею, виїхала на хідник і пірнула між густих кущів, якими було обсаджено територію парку. Тут була стежка. Ольга вміло прослизнула між деревами, і незабаром ми вискочили на асфальтову доріжку. Алеї були сонячні й порожні, за деревами виднілись атракціони, гойдалки, крізь які пробивались молоді дерева, дитячий майданчик, з пісочниць якого рвалась угору трава, будки, в яких колись продавались квитки, а тепер тепло туркотіли сонні голуби й ховались вуличні пси. Ольга об’їхала фонтан, звернула в бічну алею, проскочила повз двох дівчаток, котрі вигулювали такс, і зупинилась коло старого бару, що стояв над річкою. Бар був давній, наприкінці вісімдесятих, пам’ятаю, в одній із його кімнат відкрили студію звукозапису, переганяли вініл на бобіни та касети. Я тут, іще коли був піонером, записував хеві-метал.
Бар, як виявилось, і досі працював. Ми зайшли всередину. Було це доволі просторе приміщення, наскрізь пропахле нікотином. Стіни були обшиті деревом, вікна завішані важкими шторами, в багатьох місцях пробитими недопалками та обмащеними губною помадою. За барною стійкою стояв якийсь чувак років шістдесяти, циганської зовнішності, я маю на увазі – в білій сорочці та з золотими зубами. Ольга привіталась із ним, той кивнув у відповідь.
– Не знав, що цей бар іще працює, – сказав я.
– Я сама тут сто років не була, – пояснила Ольга. – Не хотіла говорити з тобою в офісі. Тут спокійніше.
Підійшов циган.
– У вас є джин-тонік? – запитала Ольга.
– Немає, – впевнено відповів той.
– Ну а що у вас є? – розгубилась вона. – Германе, що ти будеш? – звернулась до мене. – Джин-тоніка в них немає.
– А портвейн у вас є? – запитав я цигана.
– Білий, – сказав циган.
– Давай, – погодився я. – Оль?
– Ну добре, – мовила вона, – будемо пити портвейн. Давно бачився з братом?
– Півроку
