читати? – порівняно веселіше пролепетала Лія.
– Читай ти, Ліє, читай, люба, – відповіла сестра, спираючись об стіс подушок на другому, «своєму», а не «материному» ліжку.
– «Дівчата-українки любили прикрашати свої голови вінками, – задекламувала старша з близнючок. – Бувало, і для того, щоб освідчитися нерішучому парубку, вони в’язали вінок із волошок та польових маків. Волошка – символ простоти і ніжності, мак уселяє надію. Вважали, що любов прийде сама, коли такий вінок дівчина власноручно одягне на голову своєму обранцеві… Ще цвіт маку долучають у вінок тоді, коли в родині хтось загинув у боротьбі з ворогами. До того ж мак є символом печалі й туги», – завершила.
– Ліє, а чого ти досі того не зробила? – знічев’я заясніла усмішкою Мія.
– Що саме? – перепитала сестра-близнючка.
– Не сплела вінок із волошок та польових маків і власноручно не одягла його на голову своєму Івану Петровичу, – широко заскалилася.
Лія спершу не знайшлася з відповіддю. Але за трохи мовила:
– Мені й так нормально.
– Іти заміж, не кохаючи, можеш тільки ти, руда моя бестіє, – ніжно мовила Мія.
– Ти вже визначилася? – перепитала Лію Софія.
– Так, – відповіла та.
Дівчата примовкли.
За хвилин кілька:
– А в тебе, Міє, що нового? – звернулася до наймолодшої сестри Софія.
– Я закохана! – простягнула вгору руки й удоволено заплескала в долоні «бистріша» з близнючок.
Лія мовчки усміхнулася.
– І в кого тепер? – спитала Софія, хоч і знала, що нічого серйозного від «нетипової» сестри не почує.
– У свого викладача з вокалу, – відповіла, регочучи.
– Вокалу? – здивувалася Лія. Вона добре знала, що сестра досі вправлялася у фотографуванні, а не в співі.
– Вчора мала перший урок, – Мія метушливо закрутила вказівними пальцями руді завитки, що спадали з обох боків на її витончені плечі. – Ні, фоткати я не покину, далі робитиму те на замовлення, – додала, – але повчуся ще й співати, може, більше зароблятиму, якщо співатиму у якому-небудь ресторані.
– Баба Устя не була б у захваті від такого рішення, – відреагувала Софія серйозною. – Мати Марія – теж. Не кажу вже про діда.
– Учитель сказав, що з моїм талантом можна вже виходити на сцену! – злегка образилася Мія, проте не показала того.
– Він неодружений? – вирішила уточнити Софія.
– Якби він був неодружений, то навряд чи мене зацікавив би, – загоготала Мія. Вона знову пожартувала. Це було її улюбленим заняттям і водночас завсідною палкою-виручалкою. Дівчина мала переконання: сказане зі сміхом рідко сприймається людьми як щось серйозне, хоч і вказує на певну правду.
– Ясно все з тобою, – спокійно видихнула вагітна сестра.
– Ліє, а ти свого мужа й після весілля називатимеш Іваном Петровичем? – розширила блискучі й звеселені очі Мія. – Чи не завелика честь як для вчителя
