подружжя далеко одне від одного, старості не діждавшись. Бо ненависть на людей діє як отрута. Саме з боку дідівської спальні, у якій оселилася Лія, почулася теперішня галаслива пара.
«Ненавиджу! Ненавиджу!» – увиразнився жіночий голос.
Лія і не думала підслуховувати, але крик «сусідки» був таким голосним, що дівчина мимоволі опустилася на стілець, що тулився до стіни, котра й не збиралася таїти чиюсь до когось запеклу ненависть.
«Ненавиджу тебе, ненавиджу себе! – громом затріщали волання. – Навіщо ти такий мені зустрівся?! Та я ж мала в сто разів кращих за тебе чоловіків! Успішніших, багатших, цікавіших! А ти! А ти! Та краще жити самій, ніж бути за таким, як ти! Де ти взявся на мою голову?!»
Старша з близнючок тепер навіть вухо приклала до стіни. «Оце так дістав благовірний», – кинула думкою.
«Як таким можна й бути?! – не вгавала дружинонька. – Щоб нікого чоловіку не треба було, крім себе самого! Місяцями не бачиш дитини! Який ти батько?!»
Лії дійшло, що йдеться таки про чоловіка й дружину.
У цей час почувся густий і низький, наче ведмежий рев, чоловічий голос. Утім, що саме той буркнув, розібрати було годі. З подальших коментарів дружини стало зрозуміло, що йшлося про спільну доньку.
«Добре, що купуєш і забезпечуєш, ще би не купував і не забезпечував, то це взагалі був би повний капець! – не втихала розгнівана жінка. – Куди їдеш, по що, коли вернешся – ніколи нічого ніхто не знає! Як неприкаяний! Квартирант, а не чоловік! У других сім’ях вітчими більше уваги дітям приділяють, як ти – рідний батько – своїй дочці! Та щоб я та їздила за тобою та ще кликала додому?! Де моя гордість?! Своєю байдужістю ти перетворив мене на якусь млямлю!» – вибухнула плачем.
Чоловік знову щось промимрив, відтак почулося, як гримнули двері.
Затим до Лії почало доноситися тільки жіноче скрушне схлипування…
Одягнувши нічну сорочку й укрившись теплою ковдрою, вона подумала вже в ліжку: чому ні мати Марія, ні баба Устя ніколи й словом не обмовилися їм про їхнього батька? Як же так прожити, щоб нічого про нього й не дізнатися?! Не буває так! Ніхто їй не повірить, коли скаже, що ні вона, ні Софія так і не змусили матір розповісти, хто їхній батько, де він, звідки, чи взагалі живий? Лише Мія не боялася, іноді торкалася цієї теми. По-різному те робила: то жартома, то між іншим, то серед читання… Але мати ніколи не реагувала на ці запитання. Завше їх оминала, ніби не чула, або просто всміхалася. Це було єдине, що вона робила, коли найшустріша та найсміливіша з доньок запитувала про тата, або про її дивну й нікому не зрозумілу фанатичну любов до маків. Усміхалася. І цим здавалася глухонімою. Як і неживі квіти, що ясніли мертво з усіх закутків її кімнати.
Пішла Марія за світи, так нічого й не повідавши рідним дітям. Ось чому не раз Лія думала, що й вона із сестрами росте, мов ті маки на їхньому штучному лузі: всі, хто їх бачить, спершу захоплюються, а відтак чудуються, навіщо стільки яскравості під одним хатнім дахом? Затямивши материні заповіти, дівчата налаштувалися жити
