сала набери! Що хоч, те роби, вітром війся, як неприкаяний, але додому в Київ не являйся! Дитині скажу, що пропав безвісти! Що-небудь набрешу, тільки б забула батька самашедшого! За що вона тебе любить?! За що?! – укотре взялася схлипувати. – Ненавиджу! Ненавиджу!»
І знову гримнули двері.
А потім це повторилося знову.
А потім – ще і ще.
Лія навіть звикла до сусідських розборів (до скандалів їй взагалі було не звикати – виросла в них), тож за початком крику почала встановлювати час: «Ага, значить, на годиннику зараз – десята вечора». Або ж навпаки: «Десята? Ага, зараз почнеться…»
Так і було.
Дівчина добре зауважила й знала напевне, що її немолода сусідка хоч і репетує щовечора про розлучення з непутнім мужем, та найбільше цього боїться. Хоча вона дістає його тим, що не чекає вдома в Києві, але отого його повернення найбільше потребує. Хоча чоловік недобрий, та вона його не відпустить ніколи й нізащо. Певно, саме тому вони досі разом. Чи то пак разом – лише за документами.
Учуваючи час до часу поміж жіночим вереском чоловічий низький і глухий бас, Лія намалювала образ цього невдахи. Він видавався їй дебелим і клишоногим, схожим на ведмедя, з нерівною, напівзігнутою спиною, закошланою, абияк підстриженою темною чуприною і густими старомодними вусами.
«І нащо він їй такий?» – навіть подумала була. Але, згадавши свого нареченого, стрепенулася: авжеж, кожен щасливий по-своєму, зрозуміти чужі пристрасті мало кому дано.
2
Мія вкотре заспівала. На власну музику поклала вірш «Ода макові»,[34] що його вивчила напам’ять, читаючи кілька разів іще матері. Він їй вирізнився з-поміж інших, палко-багрових на колір текстів, ледь-ледь червонавим сумом, тож, виспівавши цілий ранок, не перестала мугикати й зараз.
Сестра Лія була на роботі. А вона вийшла до річки, аби поспостерігати за течією. Іноді Мія зауважувала всілякі природні красоти в русі й творила під них музику. Так, ніби саме водяне колихання, листопадовий поспіх або пташиний танець накочували на її слух цілі клубки оригінальних мотивів. Мія любила все, що рухається, бо й сама була меткою та вертлявою.
Допіру, притупуючи каблуками, муркочучи та стенаючи ритмічно тендітними плечима, дала волю думкам: «Якби сталося так, течіє, щоб і мені, як тобі, мчати невідомо куди, не зупиняючись і нічим дорогою не переймаючись, – до річки звернулася. – Якби то так, течіє, щоб ніколи нікуди не прийти, ніде не затримуватися, ні на що не спокушатися, – підійшла до самого берега. – Ти, коли дощ, в унісон ляскотиш, коли сніг, хочеш спиш, хочеш струмком клекотиш, – і я хочу такої волі… Коли сонце, тобі не парко, коли холод, тобі до нього байдуже, не залежиш ні від чого, живеш на повну, хай там що і хай там як, і я так хочу».
Мія розкинула руки вшир, скидаючись на якусь кіношну чаклунку, бо вбрана була в довгий, аж до п’ят, шкіряний чорний плащ. Руді кучері обпали на лискучі наплічники, очі заграли волошковим блиском – ніби й справді зобразила на чиєсь
«Ода макові» – вірш полтавської поетки Наталії Баклай.
