так і за характером, не кажучи вже про автентичну мову, годі шукати. Але помічено, що зазвичай наш пересічний письменник творить мало, повільно, довго працює над задумом, а якщо вмикає продуктивність, то відразу виходить халтура. Кокотюха ж оре цю ділянку вже майже п’ятнадцять років, і простоїв у нього не спостерігається, як заведено в професійних письменників там, де це не лише забавка, а й індустрія. Чим, до речі, дає плідний матеріал для літературознавчого аналізу, оскільки Кокотюха не застиг у розвитку, знайшовши один раз золоту жилу – сподіваймося, що колись вона стане-таки золотою…(Так, переважно на дослідженні творів Кокотюхи побудувала свою докторську дисертацію доктор філологічних наук Софія Філоненко.)
Почавши на межі «нульових» із класичного «вестернізованого» кримінального роману, він повсякчас розширює межі жанру, додаючи до класичної схеми різний набір спецій, від «побутовщини» до ґотики (саме так визначила його стиль згадана дослідниця). Торік він зовсім збив з пантелику своїх шанувальників, спарувавши детектив як такий, авантюрний роман та історичне дослідження на пекучу тему. Його книжка «Червоний» – розповідь про непереможного ватажка УПА – стала правдивим бестселером і, як це буває з вигадкою по-справжньому захопливою, багатьом розкрила очі на реальні трагічні події, щодо яких досі не склалася спільна думка.
Нинішня прем’єра – роман «Таємне джерело» – теж пропонує сюрприз. Це ретро, повернене в епоху, яка внаслідок природних дефектів колективної пам’яті сприймається мало не як золота доба. Це часи пізнього «розвиненого соціалізму» – кілька маразматичних років між початком Афганської війни й успінням нещасної втомленої ляльки, яка виконувала роль лідера найнебезпечнішої держави світу. І знову автор плутає сліди, дурить читачеві голову, кидаючи йому час від часу дозовані натяки на те, що ось зараз розповідь рушить шляхом фольклорної містики, потім наукової фантастики, потім політичного трилера, потім ліричної мелодрами, повертаючись урешті-решт до цілком раціонального психологічного детективу, гідного пера, точніше, пер братів Вайнерів. Але є в тексті й додаткова принада: смачна, гостро схоплена й детально передана густина міцно забутого побуту, причому як міського, так і зовсім невідомого сільського, саме напередодні краху тієї божевільної системи й держави. Ну й, нарешті, те, з чого варто було почати: герой – у міру мужній, у міру слабкий, у міру чесний, у міру компромісний, який зрештою знаходить себе, а це, тобто розвиток характеру, і є справжнім змістом будь-якого сюжету.
Проте почати слід було з того, з чого я, власне, й почав: у Кокотюхи нецікавих книжок не буває.
Юрій Макаров
Він був готовий робити ідіотські жести, аби підштовхнути події.
Будь-які.
Казка
Був, хоч де був, жив собі десь на світі один хлопець.
У хрещенні дали йому батьки ім’я Адамек.
Мала його родина дуже багато дітей, і всі бідували. Братики та сестри Адамека часто не доживали до юного віку. Тож батьки віддавали дітей у панські слуги.
При панському дворі можна було завжди отримати щось із багатого столу – не мав тамтешній пан вигоди від того, щоб його слуги хворіли та помирали з голоду. Та якщо раптом котрийсь із них хворів, того не лікували. Для чого, якщо сих слуг пан міг брати до свого маєтку коли захотів? У тих краях він був єдиним сильно заможним багачем, а простий люд міг жити, лише слугуючи панові, ніяк інакше.
Завів тамтой пан ось який порядок. Коли хворів служник, юний хлоп або дорослий муж, вірні панські слуги завозили його далеко в лісову хащу, припинали до дерева і там лишали на поталу дикому звірові. Зможе зостатися живим – значить, обдурив долю. Ну, а не зможе, то теж судьба його така. Відтак рідним нещасного про се не говорили. Казали звичайно: забрали, мовляв, вашого батька, сина, чоловіка чи брата на війну за королівським наказом. А що не повернувся назад, так на те вона й війна. Варто ж хворобі взяти молоду дівку чи дорослу жінку, з нею чинили так само. Лиш мовили родичам: узяли вашу доньку, сестру, дружину чи маму до покоїв королівни, би-сь довічно там слугувати. І то велика честь є, раз сама королівна запрошує.
Та люди аж такими дурними не були. Здогадувалися, що насправді сталося з їхніми синами й доньками, сестрами та братами, мужами та жонами, батьками й матерями. Лиш ніхто про це голосно ніколи не повідав. Бо пан теж дурним не був: розумів, яку надію залишає людям. Мовляв, нехай вони більше своїх близьких ніколи не побачать живими чи мертвими, зате знатимуть – мужчини за великого короля поклали голову на полі грізної битви та за край свій, за батьківщину, а жінки живуть при королівському дворі, все в них є, усе добре, і для чого пам’ятати щасливицям злиденний рідний дім.
Ось у що вірили люди в тому краї. Але все одно як чули, що котрогось забрали до королівського війська, а котрусь – до покоїв королівни, серце падало мало не до п’ят, у грудях усе холонуло, світ перед очима робився темним. Відтак
