батуринська різня викликала у Європі шок. «Жінки і діти на вістрях шабель», «Україна в крові» – такими були заголовки провідних європейських газет. Зокрема, «Газет де Франс» написала: «Страшний цар жадібний до крові. Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів».
Аж через триста років після батуринської різні багато її жертв були по-людськи перепоховані. Але дитячі кістяки з простреленими черепами – не доказ звірячої розправи московського війська над цілим містом для деяких російських і навіть українських істориків. Зокрема, мешканець Севастополя Андрій Ставицький, який називає себе кандидатом філософських наук, заперечує батуринську різню: «У нас вообще роль незавидная. Мы должны, как ассенизаторы, все это выгребать из Украины, чтобы вернуть ей русское имя. Малороссия, которая от Галичины идет до Поднепровья. И Новороссия. И вернуть в здоровое, без шизофрении, состояние тех, кто до сих пор называет себя украинцем».
Протягом трьох століть російська пропагандо-історія продовжує нав’язувати Україні міф про зрадника Мазепу, який продався шведам – із тим, щоб повернути Україну під владу Польщі. Започаткував цей міф особисто Петро Перший («Указ ко всем жителям Малой России»): «Гетман Мазепа, забыв страх Божий и свое крестное к нам, великому государю, целование, изменил и переехал к неприятелю нашему, королю Швецкому, по договору с ним и Лещинским, от Шведа выбранным на королевство Полское, дабы со общаго согласия с ними Малоросийскую землю поработить по-прежнему под владение Полское и церкви Божии и святыя монастыри отдать во унию».
Злість московського царя на Мазепу й українців не мала меж. Анафему непокірному гетьману примушували виголошувати у збудованих ним же церквах. Робити це мусили українські ж духівники, що московська пропаганда використала буцімто як доказ незгоди народу з політикою лідера. Насправді більшість священиків навіть під люфами російської зброї дозволяли собі відверті вислови.
У 1727-му в Соловецькому монастирі український ієромонах Гарвасій замість анафеми сказав просто: «Наш Мазепа свят, а ваш москаль – скурвий син».
Із десятків збудованих коштом гетьмана храмів і монастирів здирали його герби, палили його бібліотеку й навіть знищували його портрети.
Насправді історія українсько-шведської коаліції 1708 року – чергова відповідь українців на чергову імперську атаку Москви супроти гетьманської автономії. А також – вислід ментальної різниці між народами.
Квітень 1709-го. Кошовий отаман Запорозької Січі Кость Гордієнко пише шведському королю, повідомляючи про готовність усіх запорожців допомогти раніше ненависному їм Мазепі і спільно діяти проти, дослівно, «зло мислячої Москви». У табір шведів вирушають до п’яти тисяч запорожців, дорогою до них приєднуються козаки з Полтави та Правобережжя і навіть посполиті. Розлючений Петро відправляє частину свого війська на Запоріжжя. У травні 1709-го Січ повторює долю Батурина: укріплення на Дніпрі спалено,
