хмикнув Ян.
– Ага, – посміхнувся Сьома, потішно потрусивши перекривленою головою. – По-моєму, це слова, якими зустрічали нетрища всі, хто бачив їх уперше.
– Напевно, у наш час ці ліси назвали б Розтуди-Мою-Маму або Всратись-Я-На-Таке-Не-Підписувався, – промовив українець.
– Ти хочеш, щоб ми полізли сюди? – вражено спитав Ґрем.
Сьома, потираючи середнім і вказівним пальцями праву брову, задивився на ноутбук і не відповів. Озвавшись, він заговорив про інше:
– Протягом учорашнього дня я сто разів запитував себе, чи існує Паїтіті і чи правда все те, що розказав Ґуннар Іверс. – Хлопець узявся за мишку і став пересувати зображення у вікні «Google Maps». – Я проаналізував карту, після чого «піднявся» проти течії по Ріо-де-лас-П’єдрас… І ось що виявив.
Семен спинив прокрутку і «наблизив» землю. По центру, під одним із вигинів річки, проступила рівна, однозначно рукотворна смуга вільної від лісу землі.
– Злітна смуга в джунглях! – Левко не вірив власним очам.
Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк – супутниковий знімок із «Google Earth»
– Маєш рацію, Лео, – стримано прокоментував росіянин. – Причому я натрапив на неї саме там, де вказав старий художник.
Ґрем, Ян і Левко мовчали, витріщаючись на знімок.
– Це ще не все, – вів далі Сьома. – Я ввів координати, які дав Ґуннар, і опинився у місці, де в Ріо-де-лас-П’єдрас впадає велика притока. Просунувшись на захід, я побачив ось це. – Ще до того, як перестав говорити, хлопець перемістив зображення.
Хрускання чипсів і сухарів затихло. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, що з такої висоти нагадувала ворсистий килим, проступили два невеликі озера: одне на півночі, друге – на півдні, майже на лінії з першим, чий обрис повторював водойми, намальовані Ґуннаром на карті.
– Не може бути! – Левко витягував шию так, що ледь не впав з лави. – Озера! – Хлопець перевів погляд на Семена, несподівана здогадка кинула його в жар. – Паїтіті… ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!
– Ні. – Росіянин, спираючись ліктем на стіл, далі натирав брову. Вільною рукою він вернув карту до початкового положення. – Якість фотознімків у західній частині Мадре-де-Діос надзвичайно низька. Там нічого немає, і супутник не проводив деталізовану зйомку. Крім того, – Сьома обвів пальцем ліву частину екрану, – ця ділянка цілковито затягнута хмарами, наче її навмисно знімали у хмарні дні, щоб заховати щось; є місця, де важко роздивитись русла річок, не те що об’єкти в джунглях. Я не можу побачити Паїтіті, і я не знаю, чи існують руїни насправді. Зате я знаю, що принаймні частково Ґуннар Іверс казав правду: злітна смуга біля Проґресо, Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк існують.
– Круто… – Мутні очі Ґрема підсвітилися зсередини, наче хтось у його мозку взявся запускати феєрверки.
– А тому, чуваки, – Семен склав долоні на столі перед собою, – я не відкидаю ваші варіанти, але хочу винести на голосування власну пропозицію: чи не хотіли
