сотень відчайдухів проказували слово Паїтіті з люттю, огидою і з бездонним, мов Маріанська западина, відчаєм – проказували як найстрашніший прокльон – за кілька хвилин до смерті. Левко не розумів власного сум’яття, адже поки що не усвідомлював, що перебуває за крок від того, щоб Паїтіті стало і його прокляттям.
Прокляття Паїтіті
XII
18 березня 2012 року, 23:34 (UTC+1)
Остермальм, Стокгольм
Зайшовши до майстерні, Ґуннар відчув, що в кімнаті хтось є. Він здогадався по запаху: серед звичних ароматів акрилових фарб, полотнищ, деревини для рам і старих меблів пробивався легкий чужорідний аромат. Ні, не парфуми, запах був надто слабким. Радше гель для душу чи піна для гоління.
У голові старого крутнулась думка про втечу, але він відкинув її. Куди тікати? Навіть якби він був на двадцять років молодшим і в животі не хлюпав вміст двох пивних кухлів, у нього все одно не було б шансів. Якщо хтось із них наважився прокрастися до нього в дім, значить, йому кінець. Вони його не відпустять.
Час настав.
«Сумно…» – подумав Ґуннар Іверс і переступив поріг.
Ввімкнувши світло, він завмер, тримаючися спиною до решти майстерні. Стараючись не робити різких рухів (тим самим виторговуючи кілька додаткових секунд життя), старий почав повертатися. Розвернувшись впівоберта, зміг окинути поглядом майстерню.
– Ти? – Можливо, в голосі й було здивування, але його цілком заглушив страх. Іверс раптом усвідомив, що помиратиме довго, та ще й у таких немилосердних муках, що відхід до пекла здаватиметься йому визволенням.
На кріслі-качалці в центрі кімнати сидів рудий, тримаючи в руках чорну гелеву ручку «Tizo». Він був одягнутий у нейлоновий спортивний костюм (блискавка на куртці застібнута до шиї), спортивне взуття ховалось під світло-синіми целофановими бахілами, натягнутими на штани й обмотаними скотчем. На руках були тілесні гумові рукавички, а голову вкривала гумова, схожа на плавальну шапочка, під яку рудий старанно заправив пасма свого вогненно-червоного волосся. Густа борода була намащена таким товстим шаром гелю, що полискувала у світлі ламп. Він виглядав до неможливого потішним, немов актор якогось придуркуватого ситкому про інопланетян, але Ґуннар не сміявся, розуміючи, що цей маскарад влаштований з єдиною метою – не залишити слідів. Рудий вирядився наче клоун, щоби бути певним, що на підлогу Ґуннарової майстерні не впаде жодної волосини, жодного шматка шкіри чи краплини поту з його тіла.
– Як поживаєш, Ґуннаре? – Рудоволосий промовляв з окресленим шотландським акцентом, ледь кривлячи при цьому губи.
Старий художник продовжував стовбичити впівоберта біля вимикача, витріщаючись на небажаного гостя. І мовчав.
– Холодно у вас тут у березні. – Рудий крутив між пальцями гелеву ручку. – Я досі не можу втямити, чому ти перебрався в такий клімат. Хіба це не шкодить твоєму старечому тілу?… Чи ти перед смертю захотів дихнути рідним повітрям?
