ю через плечі і невідступною люлькою в зубах, котру курить і все спльовує.
Вольф Зільберглянц, високий, статний жид, літ 40, орендар, предприємець і лихвар.
Ілько Товкач, Семко Загонистий – бойки, господарі.
Марина Пасічна, вдова, господиня.
Возний.
Жандарм.
Мужики, жінки, парубки, діти.
Діється в глухім гірськім селі в наших часах.
Між другою і третьою дією минають три роки.
Дія перша
Подвір’я перед школою. В глибині сцени школа під гонтами, з ганком. Насеред сцени стовп з дзвінком угорі. Направо огородець, засаджений яриною. Бокові куліси показують вид на гори, зарослі лісами, і на кавалок села над берегом річки.
Ява перша
Юлія, голова легко окрита хусточкою, в домовім чистенькім убранні порається в городці, коплючи картоплю, а опісля рвучи квасолю, Омелян стоїть під стовпом і довго дзвонить у дзвінок.
Омелян (перестає дзвонити і кашляє). У, та й утомився! Добре то кажуть: худа парафія, де ксьондз пробощ дзвонить. Таке й моє.
Юлія (з городця). Але як ти, Мілечку, міг так спуститися на сього війта? Я тобі зараз казала, що він тілько на словах такий щедрий. Бачиш, навіть нікого не прислав, щоби школу замести та дров нарубати.
Омелян. Ну, та що ж я мав зробити? Адже ж за ковнір його не візьму та не присилую, щоби прислав.
Юлія. Але ж бо тобі належиться прислуга.
Омелян. Та що з того? Належиться, то певно, та їм, бачиш, не пильно діється.
Юлія. Але ж то так не можна плазом пускати. Ти до староства удайся. Адже ж вони нас так узимі голодом заморять і заморозять.
Омелян. Та ти, Юлечко, не гарячися. Якось-то буде.
Юлія. Я тебе, Мільку, не розумію. І де в тебе той спокій, ота холодність береться! Осьмий раз отсе тебе перенесли, як клубком з місця на місце кидають, а ти все нічого. Все своє «якось-то буде» та й «якось-то буде»!
Омелян. Що ж робити, сестричко. Вже коли чоловік на таке пішов, то треба терпіти. А якби я почав собі все до серця брати, то давно б одурів.
Юлія. А я не можу! Як бачу кривду та неправду, то, здається, зі шкіри б вискочила. Все нутро в мені перевертається.
Омелян (сміється). Ну, то треба тобі відси чим скорше втікати, небого! Вже я бачу, що тут нам такий горіх на зуби дали, що треба добрих вилиць, щоб його розкусити. Ади, кілько дзвоню та й дзвоню, і щоби тобі одна дитина до школи прийшла. Треба ще раз стрібувати. (Дзвонить.)
Юлія. Та покинь! І що тобі за неволя? Не йдуть діти, то як собі хочуть. Маєш виказ і всіх подай на кару – от тобі й усе.
Омелян. Ні, Юлечко, се не буде добре. Подавай на кару! Хіба се вчительське діло? Хіба я на те вчився і на те сюди прийшов? Я прийшов сюди вчити, просвічати людей, а не за здекуційника[1] бути.
Юлія. Омельку, Омельку! Невже ти й досі, по осьмих переносинах, не вилічився зі свого ідеалізму? Просвічати людей! Се дуже добре, але як вони самі того не хочуть? І війт тобі виразно казав зараз по нашім приїзді, що: «Ви нас, пане, до школи не гніть».
Омелян. Е, п’яний був! Плів щось таке, що й купи не держалося.
Юлія. А проте його правда. Адже ж сам бачиш, за ті три дні, що ми тутка, крім війта, ані одна жива душа до нас не заглянула. Якби не отсей городець і не те, що твій попередник у нім насадив та нам лишив, то нам би прийшлось з голоду гинути.
Омелян. Е, та чень то якось зміниться. Все так зле не буде. Адже мій попередник п’ятнадцять літ ось тут прожив, поки не вмер. І маєток по собі лишив.
Юлія. Не бійся, ти, певно, нічого по собі не лишиш! (Бере кошик з картоплею і квасолею в одну, а мотику в другу руку і через перелаз виходить із городця.)
Ява друга
Ті самі і війт, у гуні[2] повище колін, з борсуковою торбою через плечі, з люлькою в зубах, котру раз у раз пихкає. Говорить ліниво, звільна, мов неохітно, з довгими паузами.
Війт. Слава Сусу Христу!
Омелян. Слава навіки!
Війт підходить ближче, оглядає будинок шкільний, стукає чоботом о сходи ганку і сідає на них.
Юлія. Пане начальнику! Ви нам обіцяли когось до прислуги, а отсе вже третій день і нікого нема. Бійтеся бога, як
екзекутора, виконавця покарань
сукняній свиті
