від тебе, з твоїми настроями… правду скажу, не сподівався.
– Які ж настрої? – закліпав своїми безвіїми очима Духнович.
– А в фінську ж ти відмовився йти? Пам'ятаєш, що ти сказав, як у лижний батальйон набирали?
– Я вже забув.
– А ми не забуваєм.
– Фінська – то інша річ, – сказав Духнович і відбувся хмурим жартом: – Там холодно, я мерзлякуватий.
– А тут, гадаєш, буде тепло?
– Скоріше навіть жарко… Та як уже не буде.
Проходячи мимо Колосовського, який помітно нервувавсь у чеканні свого виклику, Павлущенко щоразу надуто відводив погляд убік, мовби даючи цим зрозуміти, що він не згоден з його присутністю, що краще Богданові б не стояти тут серед добровольців біля цих заповітних дверей.
Колосовському випало зайти до кабінету одним з останніх. Йому здалося, що комісія зустріла його так, ніби тут щойно була мова про нього. Насторожені. Офіційні.
Повногруда, середніх літ жінка, з яскравими соковитими губами, з мушкою на щоці і тугим акуратним кільцем ще не посивілих кіс на голові, сидячи за столом, тримала в руці Богданову заяву, але вже дивилася не на неї, а на Богдана, уже він був предметом її вивчення. Мовчки дивилася на нього, і, як йому здалося, в примружених, холодних очах її затаїлась неприязнь, підозра.
Крижаним голосом запитала:
– Колосовський Богдан Дмитрович?
Він кивнув чомусь аж сердито: так точно, мовляв.
– Ви, отже, виявили бажання йти добровольцем в Червону Армію?
– Виявив.
– В окопи? Під кулі? Під танки? Туди, де – зовсім не виключено – чекає вас смерть? Ви на все це зважили?
– Так, зважив.
– Ми віддаємо належне вашому патріотичному намірові. Але якщо ви при цьому погарячкували, піддались загальному настроєві, виявили просто юнацьку поспішливість, то ще не пізно забрати заяву назад: ось вона.
Жінка поклала Богданову заяву на самий край стола.
– Ні, я не забираю.
– Подумайте. Добре подумайте.
– Про це я подумав раніше.
Праворуч від жінки сидить по-армійському випростаний бритоголовий мужчина в цивільному, за ним – смаглявий військовий з сивиною на скронях, з мішками втоми під очима. В петлицях – шпали: комісар. Обидва вони – і бритоголовий, і комісар, – не втручаючись у розмову, уважно слухали відповіді Колосовського. Коли він відмовився забрати заяву, жінка з мушкою, мовби підцьвохнута його впертістю, накинулась на нього з новими запитаннями:
– Де батько?
– В анкеті сказано.
– Він репресований?
– Так.
– Ворог народу?
Колосовський, зціпивши зуби, промовчав.
– За нашими даними, вас ще в школі виключили з комсомолу? Це правда?
– Правда.
